Ні Маррі, ні арештований не поворухнулися. Здається, вони прикипіли один до одного зором, мов сплелися в обіймах, на них звалилося повітря, задзвепіло у вухах, і Маррі був певен, що за мить воно вибухне, увірветься в нього, оглушить, розчавить мозок. А потім трапилося неймовірне: молодий негр опинився за спиною Бетлема й моргав. Моргав також і йому, Маррі. Так, стояв за спиною, легковажно похитуючи головою, підсміюючись, щільно примруживши одне око. Маррі важко вдихнув па повні легені. "Ти... ти",— надихався Маррі. Його пальці так заклякли на рукоятці револьвера, що було несила їх розняти.
— Ти! Що ти робиш?.. Що ти?..
І в мить, коли Бетлем мав зірватися з місця, їмо лодий негр і його брат вибух ли реготом. Маррі вдавалося, що навіть їхні зуби регочуть, їхній регіт шматував його, так само як, мабуть, шматував І Бетлема.
— Гляньте, гляньте лишень на цього Бетлема! кричав, заходячись зо сміху, молодий негр. Від захим ту він смикався, як лялька на шворці, його руки бс.і сило теліпались уздовж тіла, плечі тряслися.— ЛІНІЮ гляньте на нього! Ач, який. Не на жарт замірився.., Таж йому нізащо в світі не справитися з білим! Ill як він цього не второпає!
Плечі у Бетлема помітно обм'якли. Але обличчя залишалося незворушним, як маска. Він уважно ди вивсл просто в обличчя присоромленого Маррі.
— Ну ж, Бетлем,— базікав молодий негр, пританцьовуючи навколо нього,— не гнівайся на мене. Я тут ні при чому. Хіба я винен, що ти такий легковір!
Маррі підійшов до арештованого і взяв його за руку. Дивитися йому в лице він не міг і тому дивився на комір і на мокре волосся, що росло низько на потилиці. Маррі постояв, потім сказав:
— їдьмо. Буря вже вщухла.
Маррі не чув нічого, крім повільного, рівного дихання арештованого і майже беззвучного сміху братів.
— Що ж, Бетлем. Іди в машину. Сідай і жди мене.— Помовчав і тоді сказав вдруге: — Іди.
Бетлем подався до дверей і вийшов. Маррі не дивився ні на кого. Спершу він навіть і не знав, куди дивитися, що робити, в цю мить він не міг ні про що думати. Спопеляв сором, свідком і учасником якого він став. Від згадки його аж замлоїло. Нарешті він різко обернувся, напружив плечі, взяв свій червоний шарф з вішалки і намотав на шию. Одягався, не поспішаючи. А молодший негр тим часом голосно балян-драсив, не вгаваючи ні на мить:
— Цього задаваку Бетлема я пе перший день знаю, він весь час задавався, всюди встромляв носа. Ще б пак!
Маррі вже застебнув пальто і тепер неквапно натягував рукавиці. Був готовий уже рушати, але залишалась якась не докінчена справа, ніби щось зробив не так, хоч не міг згадати, що саме, бо голова все ще гула від пережитого збудження.
— І про це також розкажіть шерифові,— торочив далі юнак,— Розповісте? Розкажіть, розкажіть йому.— Раптом з його обличчя зникли останні сліди недавнього сміху.— Пане заступник... заждіть... зачекайте хвилинку!
Маррі мовчки глянув на нього. Потім побачив на підлозі мотузку, неспішно нахилився, підібрав
•/2 Ю Д. Ь. Оутс 289
і поклав її до кишені. Пішов до виходу. Юнак ув*язав<>і слідом і говорив, хапаючи Маррі за рукав:
— Пане заступнику, чуєте, розкажіть шерифу, як я розіграв комедію. Розкажіть йому. І як ви відра зу ж підхопили розиграш і також зіграли, що куди там! Перекажіть. Йому сподобається. Напевне. Я знані шерифа, він інколи буває в наших краях... Часом заправляється у нас.
Маррі пильно дивився на негра.
— А той чорношкірий чогось іншого й не вартнії. Так йому й треба. Чим він кращий від інших? — юнак говорив швидко і трохи набридливо.— Будь-хто з нашого брата вчинив би так на нашому місці,— гордо заявив він,— і немає такого білого, який не знав би про це... Он як. І він заслужив, ще й як заслужив такого поводження...— Юнак знову непевно посміхнувся.
Маррі відчинив двері і, впустивши всередину холодне повітря, ступив надвір.
— Заждіть, заждіть! — юнак тяг Маррі за рукав.-Почекайте, пане заступнику. Тож ви розповісте пес шерифові, правда ж? Га? То як? Га? Розкажіть, як я це утнув — він сміятиметься, скажете, хто я, назвете майстерню... Він мене добре знає... Ага, ось гляньте-но сюди, пане заступнику,— кажучи це, він миттю закасав до коліна одну холошу на штанях. Зробив це так швидко, що Маррі не встиг відвернутися і побачив рвані шрами на нозі.
— Колись, мені ще й п'ятнадцяти не було, на мене біля струмка для розваги нацькували собак. Хорти за мною тоді довго ганялись, а я все одно втікав, хоч нони вже висіли у мене на ногах. Хтось тоді розповів шерифові, він сам приїхав і розпитував, як усе трапилось, здається, йому було прикро, але він нічим не міг зарадити... Я першим ніколи ні на кого не підніму ножа. А тут устругнув таку штукенцію — якось само по собі вийшло. А цей чорношкірий, що з вами, нічим
не кращий за інших... Розкажіть шерифу. Він одразу вгадає, хто я, одразу мене пригадає...
Маррі зачинив за собою двері. Підходячи до машини, з подивом побачив, що так і не погасив фари. Молодий негр зараз, напевне, дивиться на нього крізь шибку, обхопивши віконпу лутку піднятими вгору руками. Але він не озирався, тільки міцніше насунув капелюха, щоб його не знесло вітром. Обійшов машину, крекчучи, сів за кермо й раптово відчув тягар власного тіла, наче щойно вийшов з води. Промерзле повітря в машині аж кололо легені. Кожний видих піднімався хмаринкою пари. Маррі сидів, відпочивав. Тримав руки на кермі і дивився на білий навколишній світ; Бетлем теж сидів мовчки. Маррі відчув, що вогонь сорому тільки тепер став пригасати. Дивний, нещадний це був сором, він уразив усіх, не минув жодного з них. Маррі відзначив, що біла імла хуртовини, вся її хижа сила, її первісна всевладність вгамувались і залишилися лише білі, немов різьблені скульптури — вони нагадували йому про звичний світ, куди він повертався. Але поки що він сидів, барабанячи закляклими пальцями по шибці, знаючи, що його поведінка не лише не дивує, а й взагалі ніяк не зачіпає Бет-лема.
Маррі знав, що невдовзі, буквально за кілька хвилин, він знову рушить у дорогу.