— Отакої, а про що це ти,—здивувався молодший негр,— про що це ти розводиш?
Маррі аж засапався. Йому до горла вже підступила нова хвиля слів.
— Про пташку на дереві,—пояснив братові стар* ший.
— Еге ж, і про небо теж. Ти чув це, Бетлем, га? ІІМ ти гадаєш, багато тобі неба наділять? Га? Там, куди ти скоро потрапиш?
Коли Бетлем повернувся до них обличчям, усім ядп" лося, що він плаче. Дві майже однакові цівки поди скотилися по його щоках. Але то розтанув сніг у іми лоссі. Бетлем облизнув губи, сплюнув і глянув спідло* ба. Потім буркнув, тримаючи в руці неприкуреиу си" гарету.
— Мені ні про що говорити.
— Так-таки й ні про що! А слід було б помізкуиїн ти,— весело приказував молодший негр.— Для чого, гадаєш, тебе забрали? Щоб говорити, Бетлем, щоб говорити — муситимеш ввічливо відповідати на запитання. Ти ж знаєш шерифа? Думаєш, йому не треба тебе розпитувати? Він одразу заведе мову про отого типа з бару, ти знаєш, про якого, і про те, як ти щось зробив ножем, чого пе слід було б робити, і хоч тобі це не подобатиметься, але муситимеш чемно відповідати йому,— молодший брат заходився збирати карти, які знесло вітром у шухляду столу... Він брав їх одну по одній, киваючи головою, прицмокуючи, ніби погоджуючись з чимось.—Еге ж, Бетлем, тобі доведеться чемно відповідати. Ти розумієш, Бетлем, розумієш?
Молодший брат дивився серйозно, таємниче і значуще,— він сидів, киваючи головою до заяложених карт, піднімав їх і оглядав, складаючи в колоду.
— Розумієш? — тепер він дивився повз Маррі на арештованого.—Пізніше, иа суді, усі —хіба що крім жінки того хлопця, якого ти різонув, та його дітей,— усі до одного: і шериф, і суддя з компанією радітимуть з твого вчинку. О, вони матимуть з нього неабияку насолоду.
Він знову кивнув головою, цього разу дивлячись на Маррі. Заступник шерифа бачив лискучі фізіономії на картах. Погляди королів І дам, як і погляди негрів у майстерні, були звернені до нього.
— Хіба я брешу, пане заступнику? Скажіть йому, хіба я збрехав?
Маррі відвернувся і відійшов до вхідних дверей.
— Так що, неправда? — закричав молодий негр з торжеством у голосі.—Правда! І ніхто ще мені не пояснив, чому вважається за краще не дати чоловікові спокійно замерзнути самому в снігу, в своїх краях, чому а його смерті роблять комедію, посміховисько,— Його слова налітали одне на одне.— Еге ж, мені ще ніхто не пояснив цього. І Бетлему теж. А в нього вже
залишилося небагато часу. Якщо ти схопив і везеш чо ловіка на певну смерть, то принаймні поясни йому чому. Чому...
Маррі намагався не гарячкувати. Дивився у вікно, але руку тримав на пістолеті. Попад усе він відчував, відчував спиною Бетлемів погляд; серце зіщулилоги йому в грудях від страху. Від сорому і безпричинно го невиразного страху. "Він, Маррі,— майнуло йому в голові,— найкращий заступник шерифа, майже рівний самому Уолполу..." І раптом він постав перед своїм внутрішнім зором зовсім іншим: високий, гордовитий, з низько насунутим на лоба капелюхом, блідо, як глевтяк, широке обличчя — ніби пародія на того колишнього Маррі, відомого всім і кожному при цій дорозі,— Маррі з упертим підборіддям і засмаглим, обвітреним, мужнім обличчям... Хуртовина надворі трохи вщухла, вітру вже майже не було, і звідкілясь з'явився місяць, який освітив усе м'яким, кришталевим білим сяйвом. Стало так чисто, так біло в світі, що здавалося,—доторкнешся до чогось і відсмикнеш руку: боляче; дихнеш — і обпечешся.
— Відпусти людину, і вона не виживе на такому морозі,— сказав голосно молодий негр.— Вона йтиме одна-однісінька і сама знайде собі кінець, і не потрібні для цього ніякі білі, нічия допомога. Мав ж людина право на...
Маррі дивився перед собою на білі кучугури, загрозливо розкидані в нічній темряві. У нього під зовнішнім заціпенінням прокинулось відчуття, що цей краєвид йому знайомий. У дитинстві, коли вони жили північніше, він майже кожного зимового вечора спостерігав такі самі картини —він тоді вмощувався и темряві біля вікна в своїй спальні і дивився надвір, на снігопад, або білу імлу, в якій не було нічого дивного, як йому здавалося, хіба що незвичайним був хаос чогось ще не сформованого... За майстернею земля ні
т
би зникала з поля зору як щось таке велетенське, що його неможливо осягти. І Маррі знову відчув не лише власну відокремленість, а іі відокремленість арештованого й тих двох негрів; він знав, що ближчає мить, коли йому доведеться самому вирішувати і діяти — па ним пе стоятимуть ні шериф, ні закон, — він буде сам.
Коли Маррі, серце якого калатало в грудях, повернувся обличчям до приміщення, Бетлем уже випростався на весь зріст і стояв, вищий за всіх. Він повільно втягував у себе повітря і повільно обводив однаковим поглядом обличчя Маррі і стіну в нього за спиною, ворушив руками — потер зап'ястя. На підлозі валялась розтоптана сигарета. Брати залишалися там, де й були, вони, очікуючи, шкірилися до Маррі, а молодший вів далі, спокійно і підбурливо:
— Це в тебе, Бетлем, можна сказати, єдиний шанс. Ми на твоєму боці. Ми не збираємося мовчки стояти осторонь, коли відбуваються такі речі, ні, не збираємось, їй-богу, а отой заступник шерифа,— як, пак, його там, я бачив його не раз на задньому сидінні в машині Уолпола,— він також знає, що до чого, і не стане перешкоджати, не стане! — Молодшиіі негр відірвав руки від стільця.— Давай, Бетлем, давай! Ти людина і маєш на це право.
Маррі чекав. І він, і арештований важко дихали, їхні величезні груди майже одночасно наповнювались повітрям, а потім спадали, обидва стояли напружені, рішучі, не зводячи в очікуванні один з одного гострого погляду, ніби рахуючи кроки, що розділяли їх. Бетлем дивився таким пильним, таким важким і переконаним у своїй правоті поглядом, що Маррі не міг більше витримати: погляд колов, як гостра скляна скалка. Маррі мимохіть відвернувся. Тепер монотонний голос юнака, навіть слова, які мали б дратувати Маррі, здавалися природними й слушними — саме таких він і чекав, ба навіть і сам міг сказати їх.
— Ти людина,— говорив молодий негр,— і тут немає закону — принаймні сьогодні, в цю ніч. Де той закон? Де віп? Чи хтось із нас кращий за іншого? Нас усіх застукала хуртовина, і хто може сказати, чи існує ще щось, крім нас? Закон? Шериф? Ти маєш право розпорядитися власним життям. Маєш таке право. Маєш право.