Біла імла

Джойс Керол Оутс

БІЛА ІМЛА

Минулої зими найкращий заступник шерифа в Ідей-ській окрузі Рейф Маррі вступив, як він казав шерифові, своїй дружині, дорослим синам і всім, кого тільки зустрічав протягом місяця — і білим, і неграм,— У другу* нову половину життя. Говорив віп про це чомусь посмоктуючи верхню губу і прицмокуючи. Авжеж, коли у нього сталася ота халепа з Бетлемом Ейрі, йому виповнилося тридцять вісім і він уже поставив на ноги трьох синів, але тільки того дня він збагнув що до чого; він немовби народився в той день, і йому хотілося зберегти в пам'яті до найменшої дрібниці всі події. Коли довга зима нарешті скінчилася, коли на дорогах заблищала проти сонця густа грязюка, негр Бетлем і навіть пам'ять про нього зникли з Іденської округи і з думок Маррі — на радість усім, а найбільше дружині Рейфа. Але протягом зими сірими туманними днями він зберігав у пам'яті все, що трапилося з ним, до нього весь час поверталися згадки про той день, про густий снігопад і хурделицю, про все, що довелося тоді пережити.

Снігова буря заскочила Маррі в дорозі — він їхав до шерифа, везучи в машині спійманого серед поля негра Бетлема. Маррі, сидячи за кермом, чортихався, що зроду не бачив такого снігу. Щоразу, коли він вивергав цілі потоки брутальної лайки, хуртовина за вікнами машини чимдуж скаженіла. У височенного пихатого Маррі і без того булькаті очі лізли рогові від злості на снігову крутоверть за вітровим склом. На сидінні біля нього дрижав мовчазніш негр, який зустрічав прокльони Маррі завбачливо пригаслим поглядом,

Маррі гадав, що, мабуть, нікого ще так підступно не підводила погода, нікого не збивала отак з пантелику знайома місцевість. Йому також здалося, хоча він одразу прогнав цю думку геть, що він заблудився і вже нізащо не знайде дороги.

А в шерифа за теплими запітнілими вікнами чекали на нього, сиділи з простягненими до плити ногами, курили і, певно ж, говорили про нього — про рідкісну недогоду, яка випала Маррі — кращому заступникові, єдиному, крім самого Уолпола, хто міг сам-один затримати Бетлема Ейрі. Маррі аж пересмикнуло від такої картини. Він побачив своїх колег і самого себе, Маррі, в їхніх очах: свою ставну широкоплечу постать, себе з великими, але не мужицькими ручищами, з насунутим на лоба фетровим капелюхом, брудний околипі якого аж прилипає до шкіри, неначе приріс до неї. Його чорний фетровий капелюх височить, як символ або як казанок, перекинутий над широким засмаглим обличчям, тепер зашкарублим і шорстким од колючого грудневого вітру. Він безперестанку кліпає очима, мружить їх, ніби від нестерпного блиску. На ньому пальто. Здоровенне, як кінська попона, воно задубіло і віддаля здається дерев'яним чи металевим. Він завжди має вигляд, ніби йде проти вітру, чи щойно вийшов з нього. На ньому шкіряні рукавички, чорні й лискучі, новісінькі, а його величезні черевики тьмаво полискують ваксою і відталим снігом. Він кидає їх до плити урочисто, вдоволено крекчучи, спочатку лівий, потім правий, сягаючи при цьому підборіддям грудей чи й живота, з якого, здається, виростає його широченне пальто. Ніхто з шерифових заступників не тримається так поважно, як Маррі, ніхто з тих селюк і и не має його вигляду чи його голосу, нікому з них не можна довірити таку справу, як затримання Бетлема Ейрі... Але тепер, сидячи в холодній машині, Маррі відчув, як цей образ поступово зникає. Він дививси на сніг, на скажену снігову веремію. Сніжинки так і мигтіли перед очима, а завірюха здавалася безперервною колотнечею одних і тих самих сніжинок, що блискали до нього в сяйві фар, як білі оченята, і падали обабіч машини в сіру пелену, наче в хмару. Маррі нервово посміхався і проклинав усе на світі, спльовуючи в хуртовину. Подекуди вздовж дороги видпіли-ся закоцюблі, жалюгідні дерева, безлисті й зовсім голі, ніби хтось обідрав з них ножем кору і віддав її вітрові. Саме тоді Маррі помітив, що погляд негра Бетлема також ковзав по дверях.

— Скоро відпустить,— озвався Маррі.— Раптова буря, та й мороз зненацька — ти ж знаєш, це не гірше за мене.

Було приємно чути свій голос, і тому він говорив далі:

— Колись я жив ще далі на північ, ось там були бурі, так бурі! Снігу намітало стільки, що вкривало вікна першого поверху: батькові доводилось прокопувати дорогу, щоб дістатися до худоби. Траплялось, люди гинули під час таких хуртовин. Особливо самітні...

Маррі трохи дивувало, чому він заспівав отакої. Здається, його голос сам собою провадив розмову. Маррі почекав, чи не скаже щось арештований. Кілька хвилин посиділи мовчки, дослухаючись до поривів вітру. Тоді Маррі хрипко и невесело засміявся і знову заговорив:

— їх знаходили часом через місяць. Старі люди, що жили самотою, замерзали вдома. Одного діда хуртовина застукала в школі, він там спав, щоб не топити вдома — беріг дрова. Коли знялась буря і додому він уже не міг повернутися, попалив усе що тільки горіло: книжки, парти — все чисто... Старий, я його пам'ятаю, підробляв улітку тим, що підковував коней...— Подумки Маррі здивувався, що його голос звучить якось незвично, але спішно повів далі:

— І таке бувас. Захопить десь самотню людину негода... таке може статися з ким завгодно і де завгодно, навіть ось тут, зараз. Людині треба триматися гурту, робити те, що всі роблять, не ламати порядків, дотримуватись законів, жити з усіма — а не самому по собі, за своїм власним статутом. Ті, хто думав інакше, платять за це життям, або ж ми їх арештовуємо.

Він зненацька замовк, їхав під враженням власних слів, з дивним відчуттям, ніби смерть отого діда була десь поруч, ніби сталась вона саме в цій хуртовині, через яку вони пробиваються. Маррі прогнав від себе цю думку і вирішив, що краще було б десь зупинитися.

—• Перечекаємо цей диявольський вітер.

А вітер не вгавав. Дорога повзла назустріч у рваних лисинах, неначе її вирвали з наметів, що здіймалися обабіч.

— Перечекаємо...—повторив Маррі. Якийсь час він не дивився на заарештованого, не дивився на нього і зараз. Він знав (знав це й заарештований), що говорив сам із собою. Але на цей раз він запитав:

— Як ти думаєш, де ми зараз?

Запитання так і повисло в повітрі. Маррі здивовано озирнувся, ніби не віп негра, а негр його залнтап. Проте Бетлем сидів, як і досі, такий же високий, як і сам Маррі. Його одутле чорне обличчя було звернено до Маррі, а очі, невеличкі і близько поставлені — як у свині, подумав Маррі,— витріщились на Маррі, а може, на оті недоречні слова, які Маррі,— він і сам те чув,— щойно сказав уголос. Цей Бетлем — добре ві-відомий і в той, І в цей бік дороги сільський негр — улітку наймався на сезонну роботу, скиртував сіно тощо. А тепер він здавався Маррі кимось іншим або статуєю когось Іншого — твердий, холодний і вічний,, ніби він отак дивився на Маррі або на таких, як він, своїми пригаслими очицями вже сторіччями.