Крізь шелюги продирався, мов дикий кабан,— під ногами тріщало, стріляло, ламалося, чутно було, мабуть, за его кілометрів, та скрадатися Федір уже не міг.
Задиханий, мокрий од поту^ видерся нарешті з лозиння. І враз наче потрапив до іншого світу. Все, що опиралося, і тріщало, і хапало за ноги, і било в груди,— вже позаду: тут відкривався простір — стільки простору, що аж залоскотало в грудях.
Федір ступив уперед — і Дніпро виплеснувся йому лід ноги світлою смугою берега, сонним шелестом хвилі. Біля берега було, мабуть, мілко, бо вода не здавалася такою чорною, як трохи далі: там вона мов аж западалася донизу, в безодню, і по ній тріпотіли безсило зірки. Протилежного ж берега не видно, він лише вгадувався в пітьмі, що чим далі, тим ставала густішою та непрогляднішою. Федір досадно подумав — чорти його винесли саме в тому місці, де Дніпро найширший, але лізти назад, у шелюги, не хотілося. Сів на пісок і став роззуватися.
Скинув із себе все, став лаштувати вузол. Пригадав, як у дитинстві отаким робом перебирався через Хорол. Але Хорол набагато вужчий, та й вузол легший, а в цьому — не одіж, а цегла. Підійшов до води, попробував босою ногою: вода здалася ще холоднішою, ніж у ярах. Завагався. Плавав він добре, міг кілька годин протриматися, але ж то влітку, а зараз початок осені, та ще й ніч. Зведе ноги судома — спускайся тоді, куме, на дно.
Думав не квапитися — зачекати з переправою, але позаду, десь од ровів, з гадючим сичанням злетіла в небо ракета, залила все довкола світлом, і Федір метнувся у верболіз. Ракета висіла в небі майже над головою, і все аж трепетало довкола од різкого яскравого світла. Коли ж ракета погасла, Світличний, не роздумуючи, кинувся в річку.
Крижана вода обпалила тіло, здушила груди. Дно втекло з-під ніг, стрімка течія підхопила, потягнула до ями, у вир. Відчайдушно вигрібаючи, Федір таки вирвався з чорної, як смерть, круговерті на спокійнішу течію.
Знесилений, вкінець одубілий, добрався нарешті до протилежного берега. Виповз на пісок, зірвав вузол, що душив за горло, став поспіхом його розв'язувати. І лише одягнувшись, спробував роздивитися, куди його занесло.
Крутий берег нависав темною скелею, на ньому стояли чорні дерева, затуляючи небо, крізь густе темне віття злодійкувато поблимував місяць — тоненький, по-осінньому блідий.
На людське житло набрів перед світанком. Був це хутір чи село — не міг сказати: все тонуло в темряві, розрізнити можна було лише крайню хату, господарі якої належали до ранніх птахів: у вікні вже світилося. Світличний трохи постояв, прислухаючись, чи немає кого поблизу, а потім перемахнув через тин, підкравсь до вікна.
Там, біля столу, сидів білоголовий чоловік в натільній сорочці і лагодив хомут. Поруч, на широкому дерев'яному ліжку, спала жінка: Федір побачив розпущене довге волосся та оголену руку, що лежала поверх ковдри, і серце йому стиснулося до щему — отак завжди спала Олеся. Він аж трусонув головою, щоб відігнати невчасний спогад, постукав у шибку.
Хазяїн завмер, повернувши до вікна обличчя. Тоді Федір постукав ще раз.
Хазяїн зняв із коліна хомут, звівся, підійшов до вікна. Було таке враження, що до нього стукають отак щоночі й він до того стукоту звик, навіть перестав його боятися. Притулив до шибки вусате, як у сома, обличчя, запитав глухо:
— Хто?
— Пустіть на хвилинку! — озвався Світличний. Переступивши поріг, Федір привітався, додав, що хазяїн,
мабуть, не чекав на гостей. А той уже збентежено приглядався до мундира. Дійшовши, певно, якогось висновку, знову, насадив на коліно хомут, узявся за дратву: "Ви собі тут ходите, людям голови морочите, а в мене — робота",— говорив увесь його вигляд,
— Не сподівалися побачити такого? — запитав Світличний, сідаючи поруч.
— А чого мав сподіватись? — відповів байдуже хазяїн.
— Як же: ніч, і раптом — поліцай у двері! — не одставав од нього Федір.
— А поліцай — хіба не людина?
— Ну, от що, дядьку, скажу вам всю правду,— зважився нарешті Світличний: відчував, що коли не зізнається, хто він такий, хазяїн буде гратися з ним у піжмурки хоч* до самого обіду— Я такий же поліцай, як ви — турецький султан. Із німецької тюряги втік. Поліцая пришив, шкуру його натягнув та на волю й вирвався. Ясно?
— Воно так... Діло, звісно, хазяйське.
— Не вірите?
— Чом маю не вірити? — не одривав од хомута очей хазяїн.
— Наші, дядьку, далеко?
— А я знаю, хто ваші, хто наші? Мені дали от хомут, я його й лагоджу...
Федір починав розуміти, що нічого од цієї людини не доб'ється. Спробував зайти з іншого боку:
— У вас одежини зайвої не знайдеться? За оцю ось
амуніцію? !
Хазяїн метнув на ?іього швидкий погляд, у погляді тому Федір встиг прочитати настороженість і недовіру.
— Одежину? Яка там зайва одежина! У мене от жінка зайва, та ніхто не бере...
Жінка його вже прокинулася. Лежачи, поблискувала на зайду гострими очима. Коли зайшла мова про одіж, пораїла:
— До Канюки йдіть. Той уже ціле військо роздяг.
— Хто такий Канюка? — запитав швидко Федір, а господар з досади аж крякнув. Блимнув сердито на жінку, неохоче сказав:
— Та є тут такий...
— Далеко живе?
— Та через двір.
— Німців у вас немає?
— Немає поки що.
— А поліцаїв?
— Поліцаї є.
— По вулицях ходять?
— Як захочуть, то ходять, а не захочуть, то й сплять. Попрощавшись, Світличний пішов до Канюки.
Канюка й справді жив через двір: давно вже Світличному не доводилося бачити такої фортеці. Височезний, в три метри паркан одгороджував подвір'я од вулиці, а зверху був нап'ятий колючий дріт. Федір підійшов до воріт, притулився до врізаної у них хвіртки вухом, прислухався: там наче щось вешталось. Обережно постукав у хвіртку:
— Хазяїне!
По той бік завмерло, довго не озивалося. Федорові вже стало здаватися, що там нікого немає, як раптом упіймав вухом якесь шамотіння: хтось таки стояв, прислухаючись, по той бік хвіртки, Федорові здалося, що сама хвіртка прислухається і придивляється, підозріло та пильно. Він не витримав і знову постукав.
— Хто? — за якийсь чає озвалась притишено хвіртка.
— Переодягнутися треба, хазяїне!
Хвіртка трохи подумала, врешті клацнула засувом, почала одчинятися. Одчинилась не навстіж, а так, щоб можна було тільки носа вистромити, в тій щілині забіліло, блиснуло око. Око довго й уважно придивлялося до Федора, врешті той же притишений голос спитав: