Наглядач же тим часом непорушно лежав. Федір глянув на чорний мундир, на блискучі чоботи, на кашкет, що одкотився аж у куток камери, й одразу ж вирішив, що має робити.
Мундир був йому в самий раз, наліз і кашкет. Ось лише з чобітьми довелося поморочитись: у Федора був дуже високий підйом, він завжди шив тільки на замовлення.
Та взув нарешті й чоботи: у вушко голки пролізеш, як припече! Ухопив роздягнений труп під пахви, виважив на ліжко. Прикрив зверху брудною зношеною ковдрою, а своїм піджаком витер, скільки міг, кров на підлозі й закинув під ліжко.
Рушив до дверей. Вони його притягували, як магніт, там була воля, був порятунок або й нагла смерть. Федір не знав, що чекає його попереду. Але все одно краще, ніж очікування тортур у камері. Одчинив знову двері, та одразу ж і причинив: почулась поспішна хода, а потім нетерпеливий голос:
— Романюк! Романюк!..
Федір зачаївся, а той, хто поспішав коридором, зупинився, постояв, певно, прислухаючись... ступив іще крок, трохи постояв, злісно лайнувся:
— От зараза: знову на кухню побіг! Ну, це вже скажу шарфюрерові!
Що він скаже шарфюрерові, Світличний так і не дізнався: кроки віддалилися, стихли. Тоді Федір знову одчинив двері й вийшов з камери.
Ще жоден коридор не здавався йому таким довгим, таким безконечно довгим. Федір біг, ступаючи на носки, щоб не тупотіти, а мимо мелькали окуті залізом двері камер, світили підозрілими вічками. І здавалося Федорові, що весь будинок стежить за ним, стереже кожен його крок, щоб у якусь мить ухопити, не випустити. Та ось коридор скінчився, він уперся в ще одні двері, набагато масивніші, ніж у камерах, Федір аж похолонув при думці, що вони замкнені, але двері одчинилися, і СВІТЛИЧНИЙ опинився на сходинках. Він піднявсь на один марш, і праворуч показалися ще Одні двері, одчинені навстіж. У них привільно й безборонно лилося денне світло, крізь них виднівся квадратний дворик з високим муром навпроти. Федір виглянув у двір, там було порожньо, але біля високих металевих воріт, теж одчинених навстіж, походжав вартовий з автоматэм. Світличний сахнувся назад, і в цей час угорі, прямо над його головою, затупотіло: донизу спускалися німці, голосно про щось розмовляючи. Федір заметався у вузенькому коридорчику, шукаючи, куди б заховатися, але ховатися було ніде, коридорчик був порожній і світлий, тільки біля дверей стояла залишена кимось мітла. Світличний зачепився об неї, підхопив, щоб не стукнула, і одразу ж зблиснула думка, що це, може, єдиний порятунок, який йому посилала доля. Роздумувати було ніколи, голоси лунали вже над самісінькою головою, і Федір, затиснувши в спітнілих долонях мітлу, вискочив у дворик.
Ще ніколи не працював так запопадливо. Мів і намагався не дивитися на вартового. Перед очима хилиталася камера, і вбитий у ній наглядач, і незамкнені двері — ось-ось хтось помітить. А може, й помітив. Може, вже біжать отим коридором... І мітла ще швидше заходила у нього в руках. Та оволодів собою, примусив мести старанно і непоквапно, щоб не запідозрив нічого вартовий. Зціпивши зуби, Федір мів і мів, крок за кроком наближаючись до воріт. Вартовий же стежив за ним, і коли Федір домів майже до нього, поманив пальцем:
— Ком!..
Стискаючи держак мітли так, щоб краще було вдарити, Світличний підійшов до німця. Той узяв його за рукав і вивів за ворота, на вулицю, показавши на хідник: замети і тут. Федір зраділо закивав головою і кинувся змітати опале листя, а вартовий же заохочувально промовив:
— Ґут! Ґут!
Домівши до рогу, Світличний оглянувся на вартового, показав у бік провулка рукою: замету, мовляв, і тут.
— Я! Я!..— закивав головою вартовий, а Світличний тільки звернув за ріг — кинувся з усіх ніг бігти завулком: стримуватися далі вже не було сил.
Проскочив один будинок, другий, майже скотився по сходинках, вискочив на інший завулок, що вів донизу, помчав тротуаром, увесь час чекаючи, що ось-ось закричать позаду, вдарять навздогін постріли. Добіг ще до одного рогу, де завулок пересікався іншою, трохи ширшою вулицею, зупинився, щоб зорієнтуватися, куди ж бігти далі...
Погоні ще не було, й Світличний трохи заспокоївся. Виглянув обережно з-за рогу вулицею підіймався гурт гітлерівців — йшли не тротуаром, а посередині. Федір одбіг назад, ускочив у якийсь під'їзд, перечекав, поки німці пройдуть мимо. Та вулиця спускалася донизу, отже, виводила на Хрещатик, куди Федорові дорога заказана, якщо він хотів ще хоч трохи пожиги. Тож він перетнув оту вулицю і став підійматися іншим завулком, що мав вивести його в парк, на схили Дніпра: колись Федір гуляв отим парком, пройшов йог.о весь, од Андріївської церкви аж до Видубицького монастиря — мимо Печерської лаври. Тож аби лишень добратися до парку, а там, у виярках і кущах, хай спробують його впіймати.
Стрічався з поодинокими киянами. Вони, забачивши Федора в чорному мундирі поліцая, переходили одразу на протилежний бік або намагалися сховатися в першому ж під'їзді, а один повернув навіть назад. Та Світличний і не прагнув зустрічі — хотів, щоб його якомога менше бачили, особливо, в якому напрямку він ішов.
Урешті таки добрався до парку і тут, поміж деревами та кущами, вільніше зітхнув.
Ніч застукала його вже за Києвом. Мав будь-що перебратися на той берег Дніпра по темному, коли тебе жодна собака не побачить. Того й пробирався до річки. Попав поміж якісь рови, з чорною, як смола, водою. Не хотілося лізти у воду — ночі були вже холодні: стояла осінь. Тож він довго шукав проходу, але рови тягнулися безконечно, біля них можна було протовктися до ранку, і Федір, матюкаючись, посунув нарешті в рів. Холодна вода аж закипіла бульбашками, ноги вгрузли в мул, та він уже не зважав ні на що: одним духом перебрався через рів і одразу ж ускочив до іншого. Ровів було достобіса, якась нечиста сила тільки те й знала, що їх копала: один за одним, та й до того ж траплялися глибокі, майже по шию, і поки Світличний вибрався на сухе, то намок,, намерзся і провонявся болотом, мовби водяник. Зате за ровами простягався твердий луг, на якому, наче велетенські, розгублені кимось шапки, чорніли копиці сіна. Пахло висохлою на сонці травою, луговим різноцвіттям, Виклацуючи зубами, Федір присів, став зривати з себе перемазаний тванню ослизлий мундир, щоб хоч трохи його викрутити. Знову одягнувшись, щодуху побіг, щоб зігрітися.