Того вечора прийшов додому Васильович — мов душу омив. І потім не раз до Євгена навідувався...
— Ви от що, Євгене, з маєтком не кваптеся.
— Боїтесь?
— Боюся,— признався Васильович.— За село наше боюся.
— Знайшли чим тривожитись: вогонь до села не дістане!
— Вогонь-то ні, а німці... Тебе ж першого візьмуть. Як командира колишнього.
— Хай беруть! — Аж вилиці запалахкотіли в Євгена.— Аніж отак скніти.
— Якби ж то тільки тебе,— продовжував Васильович.— Чув, скількох у сусідньому районі розстріляли заложників? За молотарку попсовану. То, думаєш, із нами церемонитись будуть? Та вони за кожну спалену дошку по людині вішатимуть!
— То що нам робити? Так сидіти по шпарках? Прапор хотіли вивісити — розстріляють; не можна. Дошки спалити — те ж саме. Чого ви од нас хочете?
— Хочу, щоб людська кров не лилася даремно... От ви на дошки націлились. А ти знаєш, скількох вони врятували од Німеччини?
— Як врятували?
— А отак. По сусідніх селах скільки вже молоді вигребли? А з нашого села жодного. А мали ж двадцять душ одіслати. І відправили б, ніде не поділися б, аби не маєток. Я сам до коменданта ходив, доказував, що руки робочі нам он як потрібні. Лаявся комендант, кричав, а погодився. Мусив погодитись, бо йому теж діватися нікуди: не збудуємо вчасно — з нього ж у першу чергу й спитають. А маєток — він нікуди од нас не дінеться. Німці його в торбу не вкинуть, як утікатимуть. Та й толку від тих дощок Ну, спалите. Так вони ж іще більше навезуть. На наших же спинах. Ні, Євгене, вже як замахуватися на німця, то по-серйозному. А без толку, аби лишень подратувати...
— То вже як зуміємо,— аж образився Євген. Образитись образився і з дядьком попрощався холодно,
а дощок не зачепили.
Васильович же, повернувшись після тієї розмови додому, сам не знав, на чиєму боці правда. На Євгеновому, який аж горить хоч чимось німцям насолити, чи на його, що племінника за руку притримує? Згадував революцію, а тоді й громадянську, коли був отакий, як Євген,— чи багато зробили б вони, аби старих та обережніших слухалися?.. А з другого боку: хіба тоді було отаке — півсела за молотарку? Чи весь хутір — за одного вбитого німця? Зігнали у клуню й спалили. Дітей, і тих не помилували. А потім виявилося: ніхто у того німця й не стріляв Сам здуру вистрелив, прикладом у двері ударивши. "Німецький закон є суворий, але справедливий!" — сказав тоді їм комендант. Ще й погрозив на них пальцем: глядіть, мовляв, щоб і з вами того ж не було! А вони сиділи принишклі, бо й у найзатятіших та найвідданіших мурашки побігли по спині (старосту теж у тій клуні спалили). Виходили з бургомістрату — один одному не дивились у вічі...
Отакі вони — німецькі закони!..
І він, Приходько, в одній вовчій зграї. Із гайдуками та німцями. Плюнути б на все та й податися з села: пропади воно пропадом, оце ваше старостування! Пересидіти десь, перебути, поки наші повернуться. Або й знайти партизанський загін. Повинні ж десь бути партизани, не вибили ж усіх!..
А як не найде, що тоді? Тікати ще далі, як наші натиснуть? Бо хто ти такий, ким був під час окупації? Хто засвідчить, що тебе партизани умовили? Світличний, Ганжа? А де вони зараз? І хто дасть гарантію, що вони доживуть до того дня, коли наші повернуться? Загинуть — і обірвалася ниточка...
І вже вкотре аж стогне Васильович, що залишився в селі під час відступу наших. Що дався Ганжі себе вмовити...
Отак і жив: поміж петлею і кулею. І німці, коли що, не помилують, і в наших рука не опуститься пожаліти німецького старосту. Під кінець аж у сни вірити став: цілий день потім згадує, мучиться,— до чого б воно? Звідкіля іще напасті ждати? Бо щодня як не те, то друге.
Ще напровесні надійшов строгий наказ: щоб усе було зорано й засіяно. До останнього клаптика. "Німецька армія не для того проливає кров, щоб везти хліб із фатерлянду! — розорявся комендант на черговій нараді.— Українська родюча земля мусить дати усе, в чому має потребу німецький героїчний зольдат!" — кричав, аж посинів. Тільки од крику того не стало більше плугів або коней. І хоч Гайдук, з наради отієї вертаючись, грозився вголос: "Пальцями, а зоремо!" — хоч і моталися з дня у день поліцаї та комірник, на поле людей виганяючи ("Од тринадцяти літ до сімдесяти, щоб жодного в селі не було!") з плугами, коровами, лопатами, сапами, а так і не впоралися: половину сяк-так засіяли, а половина як стояла під бур'янами, так і лишилася стояти.
Як сіяли, так і вродило: сльози одні. І одразу ж, з-під кіс, з-під серпів, везли до району: молотили вже там, під недремним оком німецьким, щоб не пропала й зернина. Тут же зважували, зсипали до мішків і — пломбу на кожен. "Оце хазяїни, дак хазяїни,— цмокав Іван Приходько,— на кожну зернину — печатку!" — "Еге ж, хазяїни,— озивався хтось із молодших,— ще рік отак похазяйнують — од нас і маслаків не лишиться!" — "А я собі думаю, чого це вони нас землею не наділяють? — продовжував міркувати Іван.— То нахвалялися землю нарізати, а це мов язики поковтали".— "А чого?" — "Для себе приберігають. Не чули хіба: по той бік Хоролу у Німеччину вже стали вивозити. Підганяють вагони — і весь чорнозем під корінь... Кахи, кахи! — бо незчувся, як солдат підійшов, із тих, що тік стерегли. Але й тут не втримався: — Та й печатка ж важка: з чого вони її тільки й роблять?"
Ну, Іван як Іван, цей і в труні язиком теліпатиме, а верталися з току дядьки мовчазні та похмурі: що їсти, як жити, коли німець вигрібає до зернини? Отр, що на городі, ото тільки й твого. Іди, жни, кожну зернину пильнуючи, щоб не випала з колоска та не загубилася, молоти на печі, зсипай до торб і торбинок, а тоді потай — на жорна. На ручний отой млин, де більше поту проллєш, аніж борошна змелеш, та й то прислухаючись, та й то оглядаючись, щоб поліцаї часом не застукали: одберуть, ще й по шиї надають. Щоправда, у двох молоти можна було майже відкрито, про людське око тільки й ховаючись,— і комірник, і Козачок із поліцаями в обнімку ходили, зате ж дерли мірчук — літровими кухлями! Принесеш потім додому та й не знаєш: учиняти чи так і лишати в торбині,— нюхати, щоб не забути, як борошно й пахне.