Цього разу наказано було взяти з кожного двору повний комплект аж до шапки та рукавиць включно. Гайдук пообіцяв під чаСнаради в районі, що збере, скільки належиться, і майже місяць ганяв поліцаїв селом, бо кожухи раптом усі позникали: тарасівці наче зроду-віку не носили кожухів і валянок, а про шапки й уяви не мали. Були сіряки і куфайки, були якісь пальта, вітром підбиті, кацавейки, що їх у добрий час посоромився б і старець одіти, були саморобні калоші та валянки з сукнини і вати, а кожухів не було, кожухи мов випарувались усі до одного одразу. "Тож якщо вашій армії так уже припекло, то забирайте оцю кацавейку, тягніть останню куфайку!" — "Що це?! — запитав Гайдук, коли поліцай, той же
Санько, приволік до управи оберемок подраних куфайок.— Що це, питаю?!" — *Дак ви ж наказали!" — "Я тобі наказував ганчір'я збирати?! Кожухи, кожухи потрібні!.. Век!.. Век!" Та й піддав ногою зібране.
За місяць зібрали півтора десятка кожухів, сім пар валянок, дев'ять шапок і тринадцять пар рукавиць: навіть на одну підводу не вистачить. Отоді й поїхав вкрай розлючений Гайдук до району та й привіз трьох нових поліцаїв — Гошу, Мишу й Пантьошу: не інакше — з в'язниці, де вони сиділи за мокре діло. Гоша й Миша меткі та веселі, так зуби й шкірять, ще. й охочі, мабуть, до дівчат, бо коли Гайдук віз їх селом, стрічним молодицям підморгували і кричали таке, що хоч вуха затикай. Пантьоша ж високий, як стовп, а голова — наче яблучко. Кулаки ж — страшно й глянути: дві голови дитячі стулити докупи.
Гайдук їх спершу не до управи — додому повіз, угостив як належить, а потім на квартиру поставив: до самогонниці Марфи, яка у свій час підвела отак Івасюту та й сама ледь із петлі вирвалась. Врятувала її тоді та ж спекулянтка знайома, якій Марфа кожух несла: боялася, що і її потягнуть на шибеницю, коли Марфа розв'яже язика, тож не пожаліла золотих, іще царських, десяток,— перепало і поліцаям, і Гайдукові. Та Гайдук і сам не квапився посилати Марфу на шибеницю: наказав привести жінку до кабінету і, лишившись наодинці, сказав, на яких умовах він їй дарує життя: Марфа віднині повинна бути його очима і вухами.
— Я твій бог, я твій і цар! Здумаєш що утаїти — пожалієш, що. й на світ народилася! — І так глянув на Марфу, що в тієї спина вкрилася інеєм.
Тож Гайдук і поставив нових поліцаїв на постій до самогонниці Марфи.
В перший же вечір вони повпивалися як свині і Марфу на смерть упоїли. Горлали пісень, аж ходила ходором хата, та все блатних, все сороміцьких, а вранці проснулася Марфа — гола-голісінька, і Гоша, і Миша, й Пантьоша — у чому мати родила: під однією ж із нею рядниною. Той руку на неї закинув, той ногу, а на місці найпотаємнішому пудовим замчищем — Пантьошин кулак. Стид, страм, очі на білий світ не дивилися б, а тут іще й діти: зирять на матір із печі, питають налякано:
— Мамо, а чого дядьки усі голі?...
Того ж ранку сказав Гайдук новим поліцаям:
— Погуляли, повеселилися — тепер за роботу! Щоб за тиждень всі до одного кожухи були тут!
— Будет іздєлано! — вигукнув весело Гоша (був серед
трьох наче за старшого) та й, підсмикнувши видану Гайдуком
гвинтівку, звернувся уже до своїх дружків: — Ну, фраєра, айда
шмонати! '
І покотився Тарасівкою стогін та плач. Поки Санько, сам на смерть наляканий (як що, то, гляди, ще й приріжуть!), доки Санько стояв у воротях на чатах, Гоша, Миша й Пантьоша перевертали всю хату вверх дном, а якщо у ній був хазяїн, то хазяїна били. І потім, скривавленого, на юшку потовченого, виводили в двір: пригадуй, душа з тебе вон, де твій кожух! Пригадуй, поки живий!..
Пригадували. Харкали кров'ю — пригадували.
За тиждень відправила Тарасівка до району дві повні підводи валянків, кожухів, шапок. Добровільна пожертва німецьким воякам. Тарасівці надіялися потай, що тими ж підводами й оці чорти з села заберуться,— вже й кожухів не жалко, тільки б спекатись,— так ні: Гайдук і не думав розлучатися з трьома блатняками. Призначив Гошу своїм заступником, і вони стали виробляти таке, що хоч живцем у петлю.
Найбільше боялися Пантьошу — з його кулаками пудовими. Ті двоє били, хоч причепившись до чого, а цей просто так, із нудьги "делав букет". Стоїть стовпом, сліпує очицями сонними, мов йому все на світі байдуже, і раптом — до першого стрічного:
— Топай сюда!.. Я тебе букет зараз іздєлаю! — І пудовим отим кулачищем з усього маху — в лице!..
Іван Приходько перейняв якось брата:
— Щось, брате, треба робити...
— А що я вдію! — сердито Васильович: самому оці поліцаї сиділи в печінці.
— Боюся: не накоїли б мої якої біди,— продовжував Іван, завжди веселе обличчя його було зараз похмуре й стурбоване.
Васильович одразу ж зрозумів, кого має на увазі брат. Синів. І в першу чергу Євгена. Ще й справді здумають стріляти у зайд — біди тоді не обратися. Гайдук того тільки й жде.
— Скажи, хай поки що не затівають нічого. Я сам спробую цих падлюк укоськати.
Як — не знав іще й сам. Знав тільки одне: треба-таки щось робити.
Про племінників же, синів Іванових, знав майже все. І про приймач, який досі мовчить, бо Грицько не ту лампу приніс, і про зброю. Іван, од брата секретів не мав — ділився усім. І про прапор червоний, що його збиралися весною над управою вивісити,— тоді ледь одмовив, і про намір спалити маєток, як тільки добудують. Хотіли спершу дошки запалити, ще в штабелях,— Васильович втрутився і тут: мав розмову з Євгеном. Зайшов до нього увечері, схиливсь над КОЛИСКОЮ:
— Як поживаєш, козаче? Бульки пускаємо? — Потикав пальцем у тугі, наче гумові, щічки, сказав до Катрі: — Ти, дочко, сходи до батьків: нам з Євгеном словом перекинутись треба.
Катря мовчки взяла сина з колиски, вийшла. Жінки після пологів у тілі наливаються, а на цій і спідниця не держиться. Та й з якого добра того тіла нагулювати, коли люди забули, як хліб справжній і пахне! Село вже давно сиділо на картоплі, на буряках, а якщо й удавалося потай змолоти якусь жменю зерна, то з чим тільки те борошенце не перемішували! Щоб більше наїдку було.
Васильович сів до столу, і Євген навпроти сидів: теж схуднув, самі маслаки. На дядька насторожено дивиться. Хоч знає ж, добре вже знає, хто дядько насправді: розкрився йому одного вечора Васильович, усю душу змучену вивернув "Отакі, плем'яшо, діла. А ти — староста, посіпака німецький!.." — "А я знав?!" — Євген аж сердито. По очах його бачив — вірить дядькові, а разом і не вірить. "А де зараз Ганжа?" — спитав по паузі. "Отож-то й біда, що не знаю! Все б оддав, аби взнати".— "Може, німці вже і вбили?" — "Може, і вбили",— глухо Васильович. І таке в нього тоді було, мабуть, обличчя, що Євген взявся його утішати. Мовляв, аби впіймали чи вбили, у селі обов'язково дізналися б. Ганжа ж — із Тарасівки, звідси і в партизани пішов, то щоб німці упустили нагоду похвастатись? Та ніколи у світі! Він, Євген, уже німців знає...