І до Світличного, що підхопився, наче водичкою ясною умитий:
— Кулемета не братимете? і
— А на біса він?
— А то узяли б... Мало що статися може.
— Нічого не станеться. Та ти не переживай, комісаре: все буде гаразд! Хіба не бачиш, які орли йдуть зі мною!
"Орли" вже зібралися біля Світличного. Озброєні автоматами, з гранатами в кишенях, хлопці стояли якісь вже од загону віддалені.
— Глядіть же там, обережніше,— напучував їх Ганжа.— Головне — це ворота одчинити. А німців та поліцаїв уже разом добиватимемо.
— Рушили? — перебив нетерпляче Світличний. І скомандував весело: — Животи до хребта, причандали до пупа — за мною!
І загін, сміючись, рушив за своїм командиром. Усі до одного, навіть Неля та Пекельний на бричці. Спершу її хотіли тут полишити, а тоді й передумали: ану ж хто осколка чи кулю впіймає! Все може бути. Тож вирішили бричку лишити в байраці найближчому. І Нелю з Корнієм. Корній аж зрадів: це ж можна й поспати. Та й од куль подалі. Бо він хоч і не лишав самовільно позиції, коли стріляти доводилося, і в атаку піднімався з таким видом, наче не на ворога — по сіль у крамницю чалапав, однак даремно ризикувати не любив: пам'ятав, що життя тобі мама дала одне і жоден командир його тобі не доточить. Тож Пекельний одразу й видерся на фаетон, а Неля ще довго канючила, що вона піде хоч у групі Ганжі. І тепер, невдоволена, сердита на всіх, їхала позаду колони.
Колона йшла степом швидко й бадьоро, і степ розгортавсь перед нею запущений. Наче й не ступала тут зроду-віку людина, не орала, не сіяла: бур'яни й бур'яни, степові буйні трави, здичавілі злаки, що й росли вже не в колосок, а у стебло. А колись же пшениця стояла стіною чи жито, а то й розливалися білі гречки!.. Отак швидко все здичавіло! Скільки ж то праці людської доведеться докласти, щоб знову заколосилось довкола!.. Колона йшла степом, і не в одного стискалося серце при оцьому дикому буйстві, що пре із землі, як шалене. І коли Неля, не селючка — міська, коли Неля побачила велетенський клин поля, порослий суціль волошками, що переливався бузково майже до обрію, коли Неля не витримала й закричала до Корнія, щоб зупинився, і побігла у розлив волошковий, а потім з отакенним букетом повернулася назад і сказала Пекельному, зариваючись у квіти обличчям: "Та погляньте, яка ось краса!" — той глянув неприязно на зілля, що із ним доводилося воювати щороку... Колона йшла степом, і сонце вже сідало за хмари, і всі з надією поглядали на сизу стіну, бо над їхніми головами, їм навперейми, виплив уже місяць: не відстане, не зіб'ється, вони до двору — і він повисне над двсром, вибілить, висвітлить кожну шпарину — миша не прошмигне непоміченою. "Ходу, хлопці, ходу!" — нетерпеливиться Світличний, бо йому все здається, що партизани йдуть не так швидко як слід.
Зупинилися в байраці: там, за пагорбом, вже конезавод.
— Перекур.
Світличний та Ганжа одразу ж подерлися на пагорб, решта опустилася на землю: в ногах аж гуло, одмахали добрий десяток кілометрів не присідаючи! І одразу ж то там, то тут — цигарки світлячками: довкола вже сутінки, хмари вже й місяць накрили. Неля одразу й скористалася цим: підійшла до Андрія.
— Втомився?
Андрій муркнув щось нерозбірливо: соромився, коли Неля отак, на людях, підходила до нього. А вона сіла поруч, злегка торкнулася до нього рукою: їй захотілося раптом, щоб він її обняв, пригорнув, до болю, до сліз захотілося, і, закушуючи губу, щоб не розплакатись, сама на себе сердита за оце несподіване бажання, що нахлинуло, залило, пронизало до останнього нігтика, вона довго сиділа застигла, аж Андрій стривожено повернувся до неї. І той його порух наче зламав Нелину застиглість: вона схилилась над ним, запитала тихенько:
— Пам'ятаєш свій випускний?
І Андрій відразу ж зрозумів, що Неля питає не про школу розвідників, яку кінчила й вона, а про іншу, далеку, майже нереальну, в яку вже важко й повірити, бо вона була по той бік війни... Андрій одразу ж згадав випускний вечір і як він стояв під стіною високого залу, з виглядом незалежним та гордим, бо не вмів танцювати, і як підійшла до нього Юля, дівчина з десятого паралельного класу,— красуня, відмінниця, за якою зітхали всі хлопці старших класів,— сама підійшла і силоміць майже потягла його в коло, до танцю. І як він танцював: невміло, невправно, на когось налітаючи, когось штовхаючи, нічого не бачачи й нічого не чуючи, окрім дівочого тіла, що м'яко, податливо й страшно віддавалось до рук
Скільки тривав отой танок, він і досі не знає, тільки Юля, коли стихла музика, так і не одпустила його руки: щось йому говорила, і він щось їй відповідав,— був наче п'яний. І коли вона його попросила провести її додому, він радо погодився, хоч краєчком ока побачив чиєсь спотворене люттю обличчя. І всю дорогу, од школи до Юлиного дому, ішов і мучився думкою, що мусить її поцілувати: бо так робили всі хлопці, які проводжали дівчат. Ось там, на отому розі.. Ні, там, під тополею, там, здається, темніше... Так і не наважившись, довів до двору, і Юля, яка йшла всю дорогу мовчазна, чогось мовби чекаючи, сказала йому на прощання: "До побачення, маестро! Ви добре танцюєте!" І засміялася, й побігла через двір до будинку
А тоді була темрява, що зовсім уже згусла, і розбійницький посвист у спину, і тупіт услід/ і чорні невиразні постаті: "Ось він!.. Бий, чого дивишся!.." 1 кулаки, які били сліпо й люто в обличчя, у груди, у спину. Йому добре-таки дісталося: кілька днів він просидів удома і весь час марив Юлею, що ввійшла у нього, як чад, як отрута,— не розумів, як досі міг жити без неї. А коли трохи зализав синяки, подався одразу ж у Хоролівку, начебто за підручниками, які полишив на квартирі, а насправді ж — щоб побачити Юлю. І Юлина найвірніша подруга, яку Андрій зустрів біля школи, розповіла, що то Юля зробила навмисне, аби подратувати .свого хлопця, з яким перед тим посварилася. "А ти й вуха розвісив!" — з несподіваною злістю сказала вона: Юля вибирала собі у подруги лише некрасивих дівчат.
Він тоді так і не стрів Юлю, одразу ж подався з Хоролівки. Коли вийшов за місто, у степ,— не витримав, заплакав. Від ганьби, від образи, від думки, що весь світ тепер знатиме, як насміялися з нього.