Він і зараз вилицями гострими світить.
— Сорокін!
— Я!
— Підеш зі мною. Тільки позич у когось автомат, вернемось
— оддаси.
— Упораєтесь утрьох? — спитав Ганжа стурбовано.
— Упораємося!.. Хіба з такими орлами кількох поліцаїв не вхоркати!
— Це ще які поліцаї вам трапляться.
— Та які будуть! Теж вояків найшов!
— Забув Катеринівку?
Світличний і замовкнув одразу: пригадав двох поліцаїв, що засіли на горищі в управі, коли вони заскочили зненацька в село. Решта одразу ж навсібіч сипонула, хто відстрілюючись, а хто й про гвинтівку забувши, а ці зустріли їх таким кулеметним вогнем, що одразу ж усі згадали про землю: попадали на неї, на рідну, притискались — ворухнутись боялися, бо замалим не волосся на потилиці кулями стриже. "За хати!.. За хати давай!.."
— кричав тоді Федір своєму військові розпластаному і, ніде правди діти, сам повз, зариваючись носом у землю.
Сяк-так підповзли, оточили: "Здавайтеся, поки живі!" А вони зверху — гранатами: мов, побачимо, хто перший загине! І з горища: у вибухи, в дим...
Одного поліцая звалили одразу ж, а другий через пліт та городами. Тільки кукурудзиння тріщало. Вихопився аж на тому боці села на пагорб і звідти вже, обернувшись, погрозив кулаком: мов, заждіть, ми ще зустрінемося! Партизани ляснули пострілами. "Одставити!" — наказав похмуро Світличний: зменшена віддаллю постать уже зникла за пагорбом. "Хто?" — спитав Світличний поліцая, що його захопили в полон: стояв аж зелений, боявся й очі звести. І як же здивувався, що той відірвиголова не начальник поліції, не з розкуркулених, а з бідняцького роду... Що його стріляти примусило? Страх? Думка, що все одно не помилують, як упіймають?.. Чи натура така уже запальна та затята, що розкривається лише в бою?.. "А ти?! — закричав на впійманого поліцая сердито.— Чому не стріляв?!" Той уже й гикать став од страху. "Вояки, таку вашу мать!.. Всипати півсотні гарячих, щоб забув, як і гвинтівку тримати!" Бо поки що всіх підряд поліцаїв на той світ не спроваджували, декому давали можливість одуматися. Попереджали: підете знову в поліцію — тоді вже не помилуємо!г
Цих же, що разом із німцями стерегли конезавод, вирішили розстріляти. Усіх до одного. Бо мало того, що в довколишніх селах од них стогнали, так іще ґвалтували дівчат. Трьох нещодавно взяли начебто для того, щоб готувати на кухні, і, до казарми не довівши, прямо в полі й розіп'яли. І потім, розпластаних, у землю втовчених, тут же й постріляли...
Бачили матір однієї з дівчаті після того, як уже поховали сердешних, розмовляли з нею. Розмова — краще й не згадувати!.. Кожне слово не вимовляла — з серця видушувала. А в очах — стільки горя, стільки муки, запеченої, навіки застиглої, що прорветься, хлюпоне через край — весь світ спопелить...
Отоді й вирішили: поліцаїв-ґвалтівників — усіх до одного! Разом із їхніми хазяями — німцями.
Ганжа знову витяг зошит. Учнівський, з написом на обкладинці: "Катренко Василь, учень другого "Б". Де той школярик, живий чи помер, так і не знав: зошит Ганжа підібрав у школі, що її поліцаї перетворили в казарму.
— Отже, дивися сюди...
Малює, вже вкотре, план конезаводу. Просторе подвір'я оточене цегляними стайнями, збудованими ще до революції. Стіни — снаряд не візьме! І вузенькі вікна-бійниці. Не стайні — фортеці. Якщо варту наполохати передчасно: засядуть — довіку не викуриш.
— А підпалити?
— Дідька лисого! Стіни муровані, а дахи бляшані.
— Умгу...
В центрі двору широкого — два двоповерхові будинки. Теж цегляні. В одному контора була з усіма її службами, а в другому жив директор і три жокеї із сім'ями.
Ганжа вимальовує ті будинки по-школярському старанно. Стіни, вікна усі до одного, двері. Навіть димарі не забув.
— В оцьому, що зліва, тепер німці живуть. А в оцьому — взвод поліцаїв.
— А комендант, коли приїжджає, де зупиняється? — поцікавився Світличний: "батько конячий" не виходив йому з голови.
— Ось тут, на другому поверсі,— тицьнув у перший будинок Ганжа.
— А вся площа цеглою вимощена...
— Да-а... Ямки не видовбаєш, як стріляти почнуть. Не двір — мишоловка!
— Отож і треба, щоб вона вас не приклацнула.
— Не приклацне, не переживай.
— Дивися сюди,— продовжує малювати Ганжа.— Стайні назовні глухими стінами виходять. А поміж, ними — паркан цегляний, триметровий...
— Перемахнемо!
— Перемахнеш, як він увесь шпичками утиканий! Та ще й дріт колючий зверху... А тут ось ворота, залізом оббиті. На ніч закриваються намертво, і по той бік — два поліцаї™
— Не одчинять? :
— Не одчинять.
— А як добре попросимо?
— Все одно не одчинять.
— Ну, тоді через паркан...
— А дріт?
— Перекусимо! Та в наших хлопців зуби такі, що й рейку перегризуть!
— Дріт найкраще різати отут, подалі од воріт,— правив своєї Ганжа: згадав про ножиці, що їх змайстрував їм коваль. З отого села, де дівчат поховали. "Точно такі, як були на війні!" — сказав, передаючи: коваль був на імперіалістичній, всю Галичину на пузі проповз. "Дріт перекусять?" — "Перекусять і виплюнуть!"
— Тож ми ось тут вас і ждатимемо,— тицьнув олівцем у ворота.— Ломик, глядіть, не забудьте! — Ломик ламати замок. Що його сам фельдфебель щовечора на ворота навіщує.— Та тихіше ламайте, щоб не підняти на ноги...
— Не піднімемо. У підштаниках візьмемо.
Ганжі б оця впевненість! Ба, скинув піджак, ліг на сонці, на вигріві, потягається солодко:
— Лягай і ти, комісаре: вночі навряд чи доведеться заснути. Ганжа й сам знає про це. А заснути не може: така вже
вдача. Знову пригадує, чи все врахували, і весь отой двір, червоною цеглою вимощений, мурованим парканом оточений, фортецями-будинками і фортецями-стайнями ("Будували ж, чорти")... весь отой двір перед очима. Наче Ганжа зараз стоїть серед отого широкого двору. Стоїть, роздивляється пильна он два будинки, ось стайні... А то що?— Стривай!.. От бач, і забув!-Та то ж нужник! Теж із тієї ж цегли червоної, за будинками, при самій стіні,— от де хлопцям перебратися! Щоб не стрибати з паркану — ніг не ламати. Дістав знову зошит, хімічний олівець, намалював, ще й стрілку наслинив: ось тут!
А тільки сонце на захід — став хлопців розбуркувати:
— Ану, годі хропака задавати: у тещі після війни одсипатиметесь!