На півдорозі Козачкова спіткнулася, замалим не впустила ноші. Кілька цеглин глухо впало на землю, і комірник, який дріботів за Гайдуком, одразу ж їх підібрав, поклав на місце. Учительки якусь хвилину постояли, запалено дихаючи (ноші погойдувалися, наче вони їх приколисували), потім знову смикнулися вперед.
Йшли, важко переставляючи ноги, і плаття, що потемнішали од поту, вже прилипали до тіл, і жили понабрякали на скронях, а довкола, завмерши, стояли люди: всі, хто був у дворі. Рухалися тільки вчительки, та Гайдук, та ще комірник, який намагався і не одставати од Гайдука, але й не забігати наперед І коли вчительки добралися нарешті до акуратно викладеної цегляної гори й опустили ноші на землю (здавалося, що вони зараз і впадуть поруч з ними) — весь двір аж зітхнув полегшено, мов кожен із них пер важкенні ті ноші і щойно звільнився од них.
— От по стільки й носити! — обернувся до комірника Гайдук— Припильнуй.
Комірник, радий старатися, закивав головою. Кинувся до вчительок, які все ще стояли в нестямі: "Ану давайте, згружайте!" — і перший ухопив із нош цеглину...
Гайдук прочекав гостей до обіду. Все більше нервував, все частіше поглядав на годинник Аж коли сонце повернуло на захід, не витримав, вирішив подзвонити в Хоролівку.
— Лишайтеся тут,— сказав Приходькові.— Як появляться, скажіть, що я швидко буду.— Хоча розминутися з гостями очікуваними не міг ніяк дорога з Хоролівки спершу вела у село, а тоді вже на хутір.
Довго додзвонювався до комендатури. Крутив ручку "бандури", роздратовано думав: "Азія! Навіть телефон не могли людський поставити!" Та коли б навіть на місці "бандури" висів інший, сучасніший, він все одно викликав би роздратування: здавна, ще там, за кордоном. Гайдук перейнявся зневагою до всього вітчизняного. Зневага була така глибока й устояна, що Гайдук і сам уже не вважав себе українцем, земляком оцих селян, а людиною з іншого, вищого світу, і першийліпший німець, хоч яким би він був плюгавим та миршавим, стояв у очах Гайдукових на сто щаблів вище од найрозумнішого його земляка. Бо то ж — Європа, а це — Азія! Тож Гайдук крутив ручку з такою відразою, мов та ручка не від телефону була, а від нужника.
Врешті комендатура озвалася й повідомила, що гості сьогодні не приїдуть. Гайдук же має явитися до пана коменданта завтра вранці. О дев'ятій нуль-нуль. Рівно о дев'ятій.
Отже, йому треба негайно вирушити в Хоролівку. Подумав про підводу, але всі коні ще зранку були послані по цеглу. І Гайдукові не лишилося нічого іншого, як рушити пішки.
В Хоролівку добрався пізнього вечора. На темних, вимерлих вулицях стрічалися тільки патрулі: діяла комендантська година. Німці ще здалеку кричали Гайдукові: "Хальт!", питали пароль. Освітлювали ліхтарями, вимагали документ. "Боїться",— подумав про нового коменданта Гайдук, і ця думка принесла йому втіху.
Він таки добре втомився, давно уже отак не ходив, тільки з дому на службу, а тут довелося одмахати не один десяток кілометрів. Всі підводи, як на зло, рухалися тільки в один бік — з Хоролівки: була післяобідня пора, і всі поспішали повернутися додому. Стрів Гайдук і тарасівські, вантажені цеглою, він одразу ж їх по тій цеглі й упізнав: спершу три підводи, запряжені кіньми, а потім уже далеко позаду — ще чотири, з коровами. На підводах із кіньми сиділи підлітки, і те, що вони їхали, а він, Гайдук, ішов, його розлютило. Зупинивши передню підводу, простягнув вимогливо руку:
— Батіг!
Підліток простягнув батіг, і Гайдук, перехопивши його за пужално, з усіх сил, навідмаш, хльоснув хлопця по голові. Кепочка так і злетіла, хлопець зойкнув, ухопився за голову, а Гайдук знову уперіщив його: по зігнутій спині, по гострих наставлених ліктях. Бив і бив, поціляючи в найболючіші місця, і підліток, голосно зойкаючи, метався під ударами, аж поки звалився на дорогу.
— Встати! — скомандував різко Гайдук
Хлопець, що лежав у пилюці, заворушився. Схлипуючи, розмазуючи по лицю рясні сльози, він став зводитись. Все обличчя було списане кривавими смугами.
— Можеш рушати! І не здумай більше сідати на воза! Підліток підібрав віжки, все ще схлипуючи, нокнув на
коней. За ним одразу ж рушили й ті дві підводи: хлопці уже йшли, їх вітром поздувало з возів, і, проходячи мимо Гайдука, аж вбирали голови в плечі. Але Гайдук їх не зачепив: він уже збив охоту на першому, хоча й цих годилося б провчити. Дістав блокнот, записав їхні прізвища, хоча ще не знав, як їх покарає.
Жінок не зачепив: жаліючи своїх корівок, вони всі до одної йшли поруч з підводами. Поцікавився лише, чому так мало наклали цегли.
— Та де ж мало! — заперечила йому найрозбитніша, із злим, весь час готовим до сварки обличчям.— Вони й так он ледве тягнуть! На вас би навалити стільки!
— Прізвище? — дістав блокнота Гайдук.
— Та нащо вам моє прізвисько?.. Ото, уже й слова сказати не можна!..
— Прізвище! — гаркнув Гайдук.
— Та пишіть, як вам бумаги не жалко: Бородай Килина моє прізвисько! — Голос її теж зірвався на крик.— Чоловікові моєму всю спину списали, то теперечки пишіть... Отака правда на світі, хто тягне, того й поганяють!..
— Рушайте! — махнув на неї рукою Гайдук: уже й не радий був, що зв'язався. Знав цю породу ротату: поки не викричиться — не заспокоїться. Вже відійшов добрі гони, а голос Килинин усе нісся йому навздогін.
"Азія! Навчилися за більшовиків мітингувати! — хоч тарасівські жінки уміли "мітингувати" споконвіків.— Ну, зачекайте, я вам язики повкорочую!"
Завернув у знайомий завулок, підійшов до свого двору. Будинок чорнів з-за високого паркану цегляними стінами, у дворі було сонно і тихо, але з вікна, що у світлиці, крізь щільно причинені ставні пробивалося світло. Вузенька, як ніж, смужечка прорізала темряву, і Гайдук аж зупинився, подивований: Олька вкладалася рано, щойно наставали сутінки, а тут же ніч.
Відчинив хвіртку, піднявся на ґанок. Постукав у двері.
Ніхто не озивався, не виходив. А видно ж: не спали, бо світло горіло й на кухні. "Поглухли, чи що?"
Уже щосили загамселив у двері.
Аж тоді по той бік клацнуло, Ольчин голос спитав:
— Хто там?
— Я, одчини! — сердито смикнув за клямку Гайдук: лише зараз відчув, як утомився. Аж коліна понабрякали. А вона ще й допитується.