Ганжа нікого не гнав — усім місце знаходилось. Коли побрехеньки розводили, особливо, як Іван Приходько навідувався, коли газету читали та новину пережовували, а найбільше про своє, колгоспне життя сперечалися: куди воно далі піде та що з того буде. Ганжа слухав з одинаковою увагою, що б хто не молов, не перебивав навіть Івана, і людям це подобалось... І якось так умів повернути, що несерйозне, несуттєве одразу ж одсіювалось — лишалося головне.
Бувало, що з ним і не погоджувалися,— Ганжа лише всміхнеться, хитне головою:
— Побачимо, хлопці, побачимо.. Ану, хто на тютюн багатий.-Накурювали так, що й лампа ніби гасла. Твердохліб колись
як зайшов, то аж головою покрутив:.
— Та й дух же у вас!
Оглянув спорожнілу комірчину (люди щойно розійшлися, Ранжа лаштувався до сну), помітив забуті кимось засмальцьовані карти, спитав вражено:
— Ви що, в дурня тут граєте?
— Було таке діло,— спокійно Ганжа.
— Ви ж комуністом були, дядьку Василю!
— А комуніст що — хвіст собачий? От ти, Володю, на людей уже привчаєшся більше з президії дивитись... А зайшов би коли до мене та посидів з дядьками...
— У дурня грати?.. Так я ж не вмію.
— Навчили б... Дурне діло не хитре.
— Та й ніколи мені — не до карт. Я соціалізм будую...
— Сам будуєш, Володю?
— Чого ж — і люди мені помагають... Тільки не всі.
— А треба, щоб усі. Усі до одного. Один в стороні лишиться — ночі треба не спати, поки він не стане поруч із нами.
— Ну, знаєте!.. Так ми багато не вбудуємо... Тільки те й знатимемо, що переконуватимемо...
— Зате міцно, Володю. Міцно будуватимем. Щоб століття стояло, а не до першого струсу. Бо для кого ми соціалізм будуємо?
— Для наступних поколінь...
— Для наступних! — хмикнув Ганжа.— А чи не здається тобі, що ті, хто отак говорить, на попів схожі? Ті утішали віруючих: страждайте, терпіть — за все вам на тому світі воздається. І ми слідом за ними: працюйте, з шкіри пніться; хоч вам і не доведеться життя нового скуштувати, зате діти ваші, а онуки, то вже напевно, розкошуватимуть у ньому. То чи не подумає дядько: та на біса воно мені й здалося, як я його і в очі не побачу!
— То несвідомий отак подумає...
— А скільки їх, отаких несвідомих? Ти не цікавився?
— Ніколи мені рахувати,— буркнув Твердохліб.— У мене й без цього роботи по горло.
— Роботи в тебе багато,— погодився Ганжа.— На те ти й голова... Та чи не забуваєш ти, Володю, потроху, для кого працюєш? От на кого ти працюєш, Володю?
— Як — на кого? — здивувався Твердохліб отакому питанню наївному— На державу... народ...
— А що таке держава, народ? — допитувався далі Ганжа.— Гаразд, давай з іншого кінця... Чи не здається тобі, що ти державу, народ потроху-потроху та й від живих людей відокремив? Од своїх односельців... От захворів Заволока, Яким... Місяць у постелі пролежав — ти хоч раз його провідав?
— Я йому лікаря з району привіз.
— Підводу дав, це вірно, спасибі тобі. А сам не найідався ж! Хоч Заволока не ледар — кращий тесля в колгоспі... А зайди ти до нього, хоч на хвилинку заглянь, так він же рік потім згадував би: от який у нас голова!..
Твердохліб уже мовчав. Відчував, мабуть, що в словах Ганжі є якась правда.
— А занедужає, приміром, корова на фермі,— продовжував тим часом Ганжа.— Так ти ж сто разів па день забіжиш,— що та як... А Марфа — доярка, яка біля тієї ж корови порається,— зляже, то мимо її хаті-г проїдеш — і голови не повернеш... Чому так, Володю?
— Марфа молока не дає,— пожартував похмуро Твердохліб.
— Мені здається, що туг проста арифметика,— не сприйняв того жарту Ганжа.— За Марфу тебе з району не спитають, як що з нею трапиться. Ну, пожурять в крайньому разі... А корова здохне, та ще, не доведи Господи, рекордсменка, з тебе й шкіру злуплять. Такого страху наженуть, що рік після того гикатимеш... Так де наша висока'свідомість, Володю?..
Не раз отак розмовляли, в комірчині сидячи. А потім — як обрізало... Коли це сталося? Уже й не сказав би напевне, тільки давно...
Покритикував Твердохліба на зборах. А коли вже розходилися, він кивнув до Ганжі: ,
— Зачекайте, маю слово до вас.
Діждався, поки спорожніло в приміщенні, звів на Ганжу недобрий погляд (досі ще так і не дивився!):
— Ви. от що... Ви мені підніжку не підставляйте!
— Ти, Володю, що? — запитав Ганжа вражено — Ти розумієш, що кажеш?
Але Твердохліб уже наче й не чув: був у тому стані, коли людина чує тільки себе.
— Критикувати ви всі розумні!..
— А я думав, Володю, що ти розумніший...
В Твердохліба аж кола червоні по обличчю пішли:
— Ви про Володьку забудьте! — мовив із притиском.— Кому Володька, а кому й не Володька!..
З того часу Ганжа звертається до Твердохліба тільки офіційно: товаришу голова. І задушевним розмовам — кінець!
Хоч мовчати не мовчав. Особливо на зборах. Жалко тільки, що люди стали боятись Твердохліба. І виходило так, що він, Ганжа, завжди один проти всіх.
Ні, він таки не засне! Звівся, намацав кисет. Злаштував цигарку, затягнувся, закашлявся.
Починало світати. Вже видно й підводи, й коней, а над струмком колихався туманець. І хоч у небі миготіли ще зорі, але їх уже наче хто прополов: там одна, там одна, а там уже й одної немає. На сході небо зовсім посвітлішало, незабаром появиться сонце. Ганжа наколов дровенят, сходив по воду, почистив картоплю. Дав коням їсти, аж тоді вже заходився будити земляків:
— Ану, хлопці, вставайте!
Просиналися по-різному. Курочка зблимнув одним оком, блимнув другим, запитав здивовано: "А що, вже ранок?" — наче й не било йому світлом в обличчя. Швиденько зіскочив, зайшов за підводу. Одразу ж і вискочив, метушливо глянув до казана із картоплею: "Картопелька? А-я-яй!.. То будеш розпалювати?" Павло довго позіхав і ще довше злазив із воза, а ТІротасія ніяк не могли добудитися. Натягнув усе, що було, на голову, укушкався так, що інший давно задихнувся б: хропе, аж харчить. Ганжа торсав його, торсав, та врешті, розсердившись, потягнув пужалном вподовж спини: ти довго будеш лежати колодою! Аж тоді перестав хропіти Протасій. Вивільнив голову, сів, похмуро спитав:
— По-людському позвати не можна?
— Тебе позовеш! — сварився Ганжа.— Півгодини вже гавкаю!
— Хіба вже пора?