— Спав і по-людському,— відповів Ганжа та й насупився: пригадав, мабуть, те, про що не хотів і згадувати. Отут Приходькові й замовкнути б, та не таким уже мати народила Івана:
— А яка тобі дяка за це од людей?
— Дяка, питаєш? — перепитав Івана Ганжа.— А мені особливої дяки й не треба, Іване. Для мене дяка найвища — те, що люди ніколи мене не цуралися.— Звівся, руки об сіно обтер:
— То що, дядьки, пора вже й спати?
Лягали кожен на своєму возі. Сіно за наказом Ганжі поскидали, як тільки приїхали,— склали в стіжок. На возах же лишили, аби не муляло в боки. І Курочка, який страх не любив, коли люди заводяться сперечатись, гукнув до Ганжі, що спустивсь до струмка:
— Василю, я тобі ще сінця підмощу, щоб м'якше було!
— Мости вже собі — мені й так буде м'яко,— відповів Ганжа з темряви. Підійшов потім до воза, спитав: — Коней будемо стерегти?
— Який дідько їх візьме! — озвався уже сонний Іван.— Ти давно хоч одного конокрада бачив?
Ганжа не відповів. Пошарудів сіном, поскрипів возом — ліг. Улігся одразу й Протасій: цьому дай тільки поспати. Захропів і Павло. Курочка теж шамотів, шамотів та й затихнув.
Далеко за північ схопились од тріскоту. Так, наче хто з
воза дошку виламував. Присвітили, глянули: ну ж, бісів парубок,—
розвалив майже воза! Лапищами в задок як уперся, так дві
дошки й висадив! 1
— Це ж і кувалдою так одразу не виб'єш,— дивувався Іван.
— Та я ж т.ки ноги хотів випростати...
— А ти землю розламав би?
— Яку землю?
— Отак: аби ярочок попався, щоб в одну стінку плечима упертися, а в другу — підошвами... їй-бо, розвалив би навпіл!
Посміялись, покепкували з Павла й знову поснули. Всі, крім Ганжі, що, розбуркавшись, уже не міг заснути до ранку.
Лежав, кутався у кобеняк, дивився у небо. Чорне, аж смоляне, воно уже віяло передсвітанковим холодом, а зірки мов аж збились докупи, щоб хоч трохи зігрітися. Місяць зависнув тоненьким серпом, і було щось у ньому сумне та ображене: "Коли я був великий та повний, всі ви горнулись до мене, а як схуд та поблід, то нікому вже й не потрібен". Довкола стояла тиша: непорушна, первісна, можлива лише в степу, де ніщо не зашумить, не шелесне. Люд увесь спав, навіть коні перестали хрумати сіном та бряжчати залізом: звісили важкі голови, мирно дрімали. Тільки там, де стояли літаки,— поопускали крила до землі, як сонні наморені птахи,— лише там час од часу загоралися два прожектори і нестерпно сліпучі, прямі, як мечі, стовбури світла то впиралися в небо, висвітлюючи поодинокі хмаринки, то падали з усього маху на землю. Часом прожектористи1 шастали ними по сонному табору, тоді з темряви враз виникали підводи і коні, пронизані наскрізь трепетно-сліпучим вогнем, різко обламані на грані світла й пітьми. Од того здавалось, що й підводи, і коні якось дивовижно рухаються, то розбухаючи в світлі прожекторів, то знову стискаючись у темряві. Було щось аж моторошне, аж лячне, тривожне у тих прожекторних спалахах, і хто просинавсь у той час, той довго не міг потім заснути.
Не спав і Ганжа.
Суперечка з Іваном не минулась даремно: розтривожила, розворушила наболілі думки, і не було вже од них порятунку.
Пригадав, як зовсім недавно зчепився з одним парубійком, що натер коням загривки — до м'яса натер! Ганжа як побачив, у ньому так і закипіло:
— Це тебе батько учив так запрягати?
— А що?
— А те, що ти коней геть покалічив!
— То й що? Вони ж не мої!
— Тебе б, сопляка, хоч раз отак упрягти!
Парубок хотів щось сказати — вже й рота розтулив, та Ганжа, боячись, що зараз не витрима — шморгне віжками по мордяці нахабній, крізь зуби сказав:
— Іди!.. Іди од гріха!..
І таке було, мабуть, у нього обличчя, що парубок пішов мовчки із стайні. І вже надворі закричав, ображено й зло:
— Це як кожен нами буде командувати!.. Що я таке зробив, щоб одразу з кулаками на мене!..
Ганжа був аж смикнувся — наздогнати, провчити, та стримався: що з дурнем зв'язуватись! "Вони не мої! А чиї?"
Промивав стерті місця марганцем, заглядав у розумні, терплячі до болю й людської невдячності очі тварин, і серце його пік гнів до отаких, як отой парубійко. Бо скільки їх ще є у колгоспі!
"Виганяти, судити, щоб іншим неповадно було! — сказав колись Твердохліб.— Щоб інші й духу боялися!"
Й інколи здавалося Ганжі, що Твердохліб має рацію. Та, охолонувши, похитував докірливо сам собі головою: ні, не для того воював він за нове життя, щоб потім у ньому основною рушійною силою був страх. То вже скоріше пахло б в'язницею, аніж вільним життям.
З цього приводу не раз сперечався з Твердохлібом. Той твердив одне: побудуємо соціалізм, отоді й будемо розбиратися, що і до чого. А зараз ніколи вмовляти та панькатись. Ви нашого дядька не знаєте? Та його поки вмовиш — тричі помреш!
Ганжа не погоджувався: важливо не тільки те, що ми будуємо, а й те, як будуєм. З охотою, весело, чи похмуро та з примусу. Треба, щоб усі усвідомили: є одна лише вірна дорога — отоді нікого й підганяти не треба буде. А кулаком по столу стукати та страху наганяти під шкіру — на цьому не заїдеш далеко. Битий кінь тільки хвостом потім одмахується...
Якось Твердохліб не витримав — роздратовано кинув:
— Нічому, бачу, вас не навчило!
Ганжа здогадався одразу ж, на що натякав Твердохліб, однак удав, що не зрозумів:
— Це про що ти, Володю? — спитав якомога спокійніше.
— А ви хіба вже й забули?
Ні, Ганжа не забув. Такого не можна забути. Які тоді йому бирки навішали, коли виключали із партії? "Правий опортуніст", "посібник класового ворога", "злісний саботажник стопроцентної колективізації". В той час на них не скупилися, то ж не пожаліли, й Ганжі.
І Іісля в'язниці, повернувшись додому, зайшов до Твердохліба, попросився на стайню, до коней. Якраз шукали, кого б поставити старшим конюхом.
— З людьми не зумів — може, з кіньми справлюся. Днював і ночував на стайні: такий тоді був час, що за всім
треба було ока та ока,— дядьки туго звикали до колективного. Отоді й поселився у комірчині, що при стайні: до коней поближче. Поставив ніч, збив нари, стіл, під книжки етажерку, повісив угорі лампу: тепло, світло, затишно — чого іще треба! І люди потроху привчилися: як звечоріє, так і заходять на вогник.