Годинник саме відбив третю ночі. За вікном стояла темінь. Великі шибки були наче вирізані з блискучого чорного дикту. У кабінеті ж усе горіло від яскравого світла, палахкотіло нікелем. Твердохліб стояв недалеко од дверей, притулившись спиною до стіни: поранена в сутичці нога все більше боліла, присмак крові, солоний і канудливий, весь час збирався у роті, хотілося сісти чи лягти, щоб дати спокій нозі. Він знав, чого від нього добиватимуться, і готував себе до найгіршого. І думав про одне й те ж: нехай хоч і жили з нього витягнуть, все одно не доб'ються нічого. Це було останнє, що лишилося ще Твердохлібові,— остання можливість. Він знав, наперед знав, що його не зламають, як би не мучили, бо відчував у собі силу, вишу од фізичних сил. Твердохліб похмуро, з ненавистю дивився на мовчазних двох есесівців, які приїхали з ним в авто, на Крамера, що мив руки довго і старанно, на перекладача, безбарвного й анемічної о, наче йому злили усю кров, замінивши її дестильованою водичкою. Цей перекладач, ця не людина навіть, а тінь од людини, і заговорив перший до Твердохліба. Підійшов, ворушачи білими, аж вицвілими віями, і маленьке личко його було поважне та строге отією поважною строгістю низькорослих людей, які бояться, щоб їх не брали на кпини.
— Гер Крамер запитує, хто ви такий?
Твердохліб зміряв недобрими очима того недоноска й одвернувся.
— Гер Крамер попереджає: од того, як вестиметеся, залежатиме ваша доля.
Гер Крамер тим часом помив руки, підійшов, одітий уже в білосніжний халат, ткнув Твердохлібові пальцем у груди:
— Польшевік?
Твердохліб з ненавистю глянув йому прямо в обличчя.
— Рут, гут! — покивав задоволено головою гер Крамер і, добираючи незнайомі слова, додав з жахливою вимовою: — Я луплю польшевік— І ще сказав щось, тепер уже по-німецькому, і оті двоє підхопили Твердохліба під руки, поволокли до високого крісла.
— Гер Крамер востаннє запитує: будете відповідати чи ні? Гер Крамер попереджає: буде боляче. Нестерпно боляче.
— Пішов ти, гаде, знаєш куди!..— прохрипів Твердохліб: сидів уже в кріслі, прив'язаний так, що не міг поворухнутися.
Гер Крамер кивнув так, наче тільки такої відповіді й чекав. Знову щось запитав.
— Яку ви музику любите? — переклав чоловічок.— Чайковського? Глінку?
— Оту, під яку вас, фашистів, ховатимуть!
Гер Крамер і тут не виявив невдоволення: підійшов до столика, на якому стояв патефон, і серед платівок вибрав одну, поставив, запустив; і кімната наповнилася такими тужними, такими ніжними звуками, що Твердохліба одразу стисло за серце, а очі наповнились сльозами. Він не знав, хто це — Чайковський, Глінка, бо не розумівся на класичній музиці: не до неї було. А якщо коли й слухав, то здебільшого застольних пісень або як співали жінки й дівчата, повертаючися з поля. Тут же не знайома досі мелодія пройняла, пронизала, змусила затремтіти кожною жилочкою, кожним напруженим нервом. І Твердохліб, задихаючись, майже плачучи од жалю й гніву, од ненависті, закричав:
— Сволочі!.. Гади прокляті!.. Кінчайте швидше!
Гер Крамер усміхнувся, кивнув, і оті два гестапівці ухопили Твердохліба за підборіддя, натиснули донизу, вставили в рот якісь лещата й почали крутити гвинти, розводячи щелепи. Рот розтулявся все ширше і ширше, нижня щелепа аж тріщала, віддаючи таким гострим болем, що Твердохлібові очі враз налилися кров'ю, а ті все крутили й крутили, поки гер Крамер, який уже тримав свердло, не скомандував: "Генуг!" Аж тоді оті двоє одступилися, а гер Крамер одразу ж увімкнув бормашину. Свердло завертілося, задзижчало по-осиному тонко і злісно. І Твердохліб випнувся тілом, зрозумівши, що його чекає...
Він втрачав свідомість і тоді, коли свердло вгризалося в живу тканину здорового зуба, і тоді коли діставало нерв, і тоді, як гер Крамер клав пекельну суміш на оголений, обірваний інерв, і тоді, коли старанно пломбував. Його приводили до тями, обливаючи крижаною водою, бо Крамер не для того крутив бормашину, щоб його "пацієнт" тікав од болю в непритомність.
Отямився Твердохліб у камері — вузькій і високій, з темними, аж чорними стінами, цементною долівкою. В ній не було вікна, тільки під стелею, в дротяному плафоні тьмяно блимала лампочка. У тому анемічному світлі, що ледь пробивалося крізь товстий шар пилюки й павутиння, камера скидалася швидше на склеп, призначений для того, щоб у іньому заживо ховати людей. Було дуже холодно й сиро. Стіни, стеля, підлога зблискували гострими голочками паморозі. Не було ніяких меблів, окрім старого, поїденого іржею ліжка з порваною металевою сіткою, та ще в кутку, біля окутих залізом дверей, параша, покрита гнилою слиззю.
Твердохліб звівся, прикульгуючи на поранену ногу, доволікся до ліжка. Ухопившись за спинку, сів, але довго сидіти не міг просвердлений зуб болів усе дужче; тьмарилося в очах; підхопившись, закульгав по камері, а біль ставав усе нестерпніший. І нікуди було од нього дітися.
Та ось погляд Твердохліба впав на шпичак, що стирчав із спинки ліжка. Колись на ньому була нагвинчена кулька чи зірка, тепер же лишився тільки шпичак. 1 Твердохліб, розчепіривши пальцями губи,— зуб уже аж плавився од їдкого вогню! — щосили вдарився ним об гострий шпичак. В роті хруснуло, камера гойднулася перед очима. Разом із кров'ю Твердохліб виплюнув отрутою начинений зуб.
Тепер, коли полегшало, можна було б і присісти, щоб дати спокій пораченій нозі. Але Твердохліб не сідав. Дивився на закривавлений шпичак, і одна й та ж думка все дужче й дужче розгоралася в змученій, затьмареній болем свідомості. Знову бачив есесівця в білому, із свердлом у руках, і крісло, і себе в тому кріслі. Рішучість усе більше наростала, він знав, що зробить зараз, зробить не гаючись, доки фашисти не додумалися прибрати ліжко з камери...
І коли настав день і його завели знову до кабінету, в якому вже лежали наготовлені інструменти, а Крамер мив руки, Твердохліб сам ступив до нього. Ступив, простягнув руку, розтулив кулак і подав свої зуби, всі до одного.
— Васт іст дас? — спитав ошелешений гестапівець.— Вас іст дас?! — вереснув, утрачаючи самовладання.
І тоді розквашений, запечений рот Твердохліба розімкнувся, й на страхітливо розбухле, набрякле, аж синє обличчя спливла переможна посмішка...