Пані провадить гостю (ніби Дарка тут перший раз!) до її кімнати. Дарка дивується:
— Тут щось наче змінене… щось змінилося за той час, як мене не було… якось так дивно…
— Це вам тільки так здається, панно Дарусю. Що мало б змінитися? От скидайте плащик і ходіть до кухні чаю напитися!
— Дякую… я дуже дякую… я зараз… тепер щойно три чверті на першу… я побіжу ще під гімназію.
— Чекайте… сідайте… Лідка не скаже мені того, про що я хочу знати.
Ніяково й соромно в будний день іти до гімназії без книжок. Так ніяково, що Дарка вже кається, що не послухала пані і не зачекала до завтрашнього дня. На коридорах пусто, і такий тут діловий спокій, що Дарка не зважується кашляти голосніше. Тільки краплини з водотягів цяпають одноманітно. Дарка навшпиньки дістається під свою "IV-у". Прикладає вухо до дверей: Мірчук! Хто ж би інакше розповідав про якусь пригоду на Клокучці латинською мовою. На голос дзвінка Дарка відскакує від дверей: ще чого доброго дістане на привітання по носі клямкою!
Перша вилітає з класи Шнайдер в окулярах. За нею викарабкується із своєю латиною вчитель Мірчук, а за ним уже всі, хто тільки був того дня в школі. Лідка, Стефа, Міці Коляска не випускають собі Дарки з рук.
— Кіндер, вона вигарніла! Слово чести, вигарніла! Веснянками ти не журися! Я дам тобі такий рецепт, що в руку поцілуєш мене за нього! Я тобі кажу! — перекрикує всіх, як звичайно, Міці.
Стефа проводить своїми одуховленими пальцями легенько по Дарчиному обличчі.
— Вже підсніжки цвітуть… Колись виберемося вдвох за ними, добре?
Дарка бере ті пальці в руки, стискує їх таким теплим дотиком, що передає більше, як поцілунок.
— Добре, Стефко!
Дарчині очі шукають за Наталкою Оріховською. Ця стоїть на своєму місці, під піччю, і ледве відсміхається на Дарчин привіт. Тоді Дарка залишає всіх і йде до неї:
— Ти, що чувати між "нашими"?
Оріховська ліниво знизує лівим плечем:
— Нічого цікавого… Зрештою, прийди сьогодні пополудні до мене.
— Що там Підгірська робить? Ще не знайшов для неї татко якого-небудь богослова? — питається хтось на глум.
Лідка бере Дарку попід руку (інколи добре побути трохи далеко від людей!), ніби Дарка до нікого, тільки до неї належить, і так ступінь за ступнем вони зіскакують вниз.
Лідка вмерла б, якби не говорила:
— Що чувати? Ну, говори, розказуй! Що вдома казали на це все? Як мамця прийняла твоє свідоцтво? Правда, що не вбила ані не повісила тебе за нього… Ой, ти… ти боягузова донько! Ну, говори… та ж ми більше як місяць не бачилися!!!
— Лідко, май сумління! Не так зразу все, і то про те — найприкріше!
— Вдома… ти ж знаєш, як дома… кожні батьки хотіли б, щоб їх діти мали матуру. Татко якось більше розуміє від мамці… Мамця… але що я буду про себе говорити? Коло тебе більше нового!
Лідка навіть не догадується, що Дарка хотіла б деякі справи промовчати.
Вона рада, що знову при слові:
— В нас була математична задача, і знаєш… всі, крім Шнайдерівни та Оріховської, виробили її на "недостаточно". Ага, Мігалаке питався, чи "домнішора Поповіч" знає, що має надробити поезії Емінеску. Це ті, що ми брали, як тебе не було.
— Певно, що знаю. Я всі предмети вдома переробляла з татком так, якби до школи ходила з урока на урок…
— Чекай, Дарко, ще одна новина! В нас у школі на всю пару йде праця до "сербаре унірій"[59]. Не знаю, щось говорять ніби Стефанович із сьомої візьме соло, хоч… всі є за Ілюківною… як не як…
— Що за "унірій"? Що це таке? — не може зорієнтуватися Дарка.
— Як, ти не знаєш, що на 12 квітня припадає державне свято злуки Буковини з Румунією? У вас на селі не святкують цього?
— Ах, правда?
— Ага, ще щось, — пригадує собі Лідка новину, — Орест питався за тобою. Так, прошу! Якось перестрів мене, коли я ішла з школи і поспитав, де ділася "панна" Дарка, що її ніде не видно. Не паленій, не паленій, Дарко!
Дарка і не паленіє, але Лідці, видно, хочеться, щоб ця новина зробила таке сильне вражіння на Дарку. На кінець приходить і Лідчина особиста сповідь:
— Дарко, ти знаєш кого я особисто пізнала? Вгадай, ану, вгадай!
На превелику Лідчину радість Дарка вгадує за першим разом.
Хоч добрий і гарний вигляд говорить щось зовсім інакше, проте до першого обіду "на станції" Дарка сідає без апетиту. Пані ображена (Боже, навіть цим "ображатись!"):
— Ви, панно Дарусю, привикли до маминої вибагливої кухні, і не смакує вам наш простий харч…
— Ой, що це ви, пані! Як можна таке говорити! Це ж моя страва… борщик з часником, але… я направду не можу сьогодні нічого їсти… Стільки вражень, стільки… вражень…
— Ну, ну, якось то буде, — вже сміється вибачлива пані.
XXIII
Наталка Оріховська мешкає на "Лілієнґассе"[60]. По вузькій, запорошеній вулиці, що не має нічого спільного з такими чистими квітами, як лілеї. У вікнах Оріховських цвітуть пеларгонії. Наталку застає Дарка горілиць на отомані з руками під головою. Наталка каже Дарці "сідати десь" і лежить далі з очима на стелі.
— Мені казала Лідка, що Орест питався за мною. Не знаєш, чого він хотів від мене?
Мовчанка. По добрій хвилині Наталка:
— Не знаю. Напевно, нічого важливого, бо інакше і я знала б щось про те.
Дарка має ще одну справу до Оріховської. Стократ важнішу за це:
— Чекай, я хотіла тебе щось спитати… щось мені нателеніла Лідка про те свято на 12 квітня… Що каже на це Орест? Маємо брати в ньому участь чи ні?
Наталка виймає руки з-під подушки і приглядається своїм пальцям:
— Орест нічого не казав. Зрештою, що він може говорити, коли сам ходить на репетиції хору?
Дарці не може поміститися ця відомість в голові:
— Це хіба неможливе, щоб Орест… ні… ти хіба жартуєш, це неможливе…
Наталка не почувається до обов'язку захищати свій погляд перед Даркою. Підводиться з отомани бліда, з підкруженими очима і сідає навпроти Дарки.
— А Ґиньо? — вистогнує з себе Дарка.
Наталка якась така втомлена сьогодні, що ледве говорить.
"Вона, напевно, вмре на сухоти", — думається Дарці.
— Ґиньо завжди тієї думки, що Циганюк.
— То й він тієї думки, що ми повинні… разом з румунами радіти, що Буковину прилучено до них? Наталко!
Наталка зривається на ноги.
— Чого ти хочеш від мене? Іди до Циганюка, іди до Іванчука, їх питай! Звідки я можу знати, що вони думають? — але за хвилину вже каже іншим голосом. — Так страшно болить мені голова, що не знаю… Ти збираєшся вже йти? Посидь ще, Дарко. Я засвічу, коли тобі неприємно у потемках.