— Панно Дарусю, зупа…
Дарка без надуми сьорбнула ложку зупи, але ледве-ледве проковтнула, хоч зупа була зовсім "до людей".
— Я не можу їсти… дякую…
Пані схвилювалася:
— О, це вже знов щось нове, панно Дарко? Чому не можете їсти? Де ви обідали? Прошу тільки…
Може, хотіла сказати "без комедій", але зиркнула на Дарку пильніше й урвала:
— Ви чого плачете? Лідко, що сталося?
Дарка прикрила засоромлено долонями очі:
— Прошу мене лишити… Мамця до мене писала… Я не можу тепер їсти. Я пізніше… — вона сміялася, щоб доказати, що це ніякі химери, і плакала, бо не могла опанувати свого розніжнення. Не силкуючись навіть опанувати своїх нервів, Дарка сперлася головою до стола і стрясалася ціла від недалекого внутрішнього щасливого плачу. Пані з Лідкою на пальцях вийшли з кімнати.
VII
Хтось ляснув батогом, і дні рушили перед себе, як жваві лошаки, залишаючи тільки мутний порох за своїми копитами. Порох цей звільна присипав загострені контури не одної події. Не одну чорну годину припорошив сивий пилок забуття. Ориська наче далі плила самітнім острівцем посеред класного озерця. Але вже ніхто не обурювався, ніхто не ламав рук, навіть не дивувався, як та чи інша товаришка позичала в Підгірської ножик чи спитала, до котрого речення Міґулів велів вивчати історію.
Ориська робила таку чи іншу товариську послугу в покорі і не шукала стежок, якими могла б знов наблизитись до класи. Не потребувала тепер їх, може, ще більше, як вони її. Мігалаке приходив, як завжди, на уроки, напарфумований та елеґантний, як "фордансер". Години свої він провадив на досить свобідній мотузці. Оповідав дотепи і питав звичайно тільки тих, що самі зголошувалися до відповіді. Були такі години, на яких було чути тільки покірний Орисьчин голос. Мігалаке, що зразу не помічав цих жертвенних доказів обожання, тепер приймав з явним задоволенням Орисьчине хвилювання і запобігливі, послужливі відповіді.
Стефа Сидір відповідала усміхом Дарці, скільки разів та повертала на неї свої розніжені очі. Їх приязнь дійшла вже до того, що Стефа запросила двічі чи тричі Дарку до себе додому. У "гофратів" мерехтіло все блиском і достатками.
"В такому багатстві тільки родяться такі королівни, як Стефа", — подумала Дарка.
А все ж, те щастя, яке давала їй приязнь Стефи, ніколи не було повне, ніколи не було хоч би без легкого болю.
— Я прийду до тебе завтра, — впросилася раз Дарка.
І Стефа зраділа. Видно було, як вона щільно пригорнула Дарчину руку до себе, але зараз задумалася:
— Завтра у мене зайняте пополудне… Хіба позавтра, добре?
Ці недоскази, ці за сімома замками тайни шукали виходу на денне світло, підкопувались, як підземні джерела. Дарка, може, була б уже рада, якби переловила Стефу на якійсь неправді, якійсь підмаскованій нещирості. Але годі було. Раз якось просила Стефа Дарку піти з нею до парку. Хотіла назбирати собі осінніх листків до моделів на годину рисунків. Жовтень докочувався вже до половини. З парку пахло леготом осені і першими позлітками дерев. Містом поміж мурами із дзенькотом трамваїв пробігала осіння туга. Дівчата йшли попід руки і мовчали. На Семигородській, проти шпиталю, протяв їм дорогу Данко із скрипкою під пахою. Він ледве доглянув Дарку в поспіху. Уже пройшов, але вмить обернувся й привітав її, весело усміхнувшись.
— Ти його знаєш? — ніби здивувалася Стефа.
— Або що? — не знати чого стривожилася Дарка.
Стефа загадково похитала головою:
— Нічого… Гарний хлопець і гарно на скрипці грає… Я тільки раз його чула, але… — урвала якось несподівано так, що можна було собі самому доспівати: "ніколи вже не забуду його гри".
Дарка не питала більше. Дарчин турботливий голос міг би зрадити її. Стефа сама докінчила.
— Але волочиться з тою румункою… і шкода, якби мав він для нас пропасти.
Вістка вбиває Дарку так, як убиває людину грім чи наглий параліч: їй не стає віддиху, і вона нездатна до якого-небудь руху. Ще кілька кроків тягне за собою ноги. Потім пристає, щоб поправити собі комір коло плаща. Ніби-то мусить віддихнути і відпочити.
— Та румунка… вони вчаться разом… більше нічого, — оправдує Дарка несміло перед Стефою і своїм серцем.
Стефа немилосердна (хіба її це болить?!):
— Чого захищаєш його, коли добре не знаєш справи? Як то… щодня вчаться? А тепер, гадаєш, куди він полетів? На "Ґартенґассе"[31], до вілли Джорджесків! Все, що трапиться у нас щось здібніше… щось краще… обов'язково йде в чужий табір.
Ця заввага тільки підсилює Дарчин біль: невже ж аж так погано з Данком? Невже ж аж така небезпека?
— Звідки він? — хоче знати Стефа.
Вона не розуміє, що Дарці тяжко тепер говорити, що вимовити одне слово тепер для неї так, як постріленому в легені:
— Таки з мого села. З Веренчанки.
— Його батьки — українці?
— Тільки батько, бо мама німка.
— А твої?
— Мої? — в найбільшому здивуванні питає Дарка. — А хто мали б бути мої батьки?
Стефі забаглося тепер говорити про щось, що анітрохи не підходить до Дарчиного настрою:
— Бо, видиш, можна зватися українцем, а ним не бути… От, хоч би як Підгірська. Що інше свідома українка… та ніколи б так не зробила…
Дарка отетеріла: що за нова напасть?
— Адже мій татко — свідомий українець, чого ти таке мені говориш?
— Звідки ти знаєш, що твій татко — "свідомий українець"? — засміялася Стефа.
Дарку вкололо це насмішкувате питання. Її особисте горе, що спало так несподівано на неї, не дало їй змогу проаналізувати змісту цього слова "свідомий" і "несвідомий українець". Знала так само, як, наприклад, що плюс і мінус в електриці притягаються — і кінець, знала без пояснень, що бути несвідомим українцем — це щось ганебне. Запам'ятала собі, хоч ген пізніше дочовпалася змісту сцени, як на самому початку приходу румунів на Буковину, десь у дев'ятнадцятому році, пан Хорвацький, друг і товариш батька, сидів у них в кімнаті і з розпукою питався раз у раз:
— І скажи мені, Миколаю, чому вони мене не арештували? Скажи сам? Та ж я не маю тепер лиця до Чернівців показатися! Ні, ти скажи мені, чому вони саме мене не арештували? Я тебе прошу, друже, якби ти часом почув, що щось говорять на цю тему, то, ради Бога, роз'ясни людям, що я в цьому нічого не винен. Тяжко, чоловіче, на старі літа з порядної людини помелом ставати… І мусіли вони мене якраз не арештувати!