— Цілую ручку!.. — Дарка дуже бажає собі, щоб голос вийшов, як звичайно, але він якось не виходить.
Пані, замість відповіді на привіт, запитує, ніби про якусь дрібничку, що про неї тільки мимоходом згадується:
— Овва, а ви де так засиділися, панно Дарусю?
Дарка не дивиться на пані, але уявляє собі, що з неї мусить десь аж пара бухати від досади:
— Я бачила, як вона… — уже летить з виваленим язиком Лідка. Дарці щойно тепер приходить на думку, що ця мавпа мусіла за нею підглядати. Пані замахується руками:
— Лідко, дай спокій, я тебе не питаю. (Ніби Лідка не розповіла їй усього!) Потім знов до Дарки:
— Де, де ви були, панно Дарусю? Бо, бачите, коли татко давав мені вас на станцію, то просив, щоб я уважала на вас. Тому хотіла б я знати, де ви були цілу годину після виходу з школи.
"Ну, ну, — поправляє Дарка її в думці, — тільки не перебільшуйте. Не годину — тільки три четвертини".
— Я була з "кимось" з нашого села, — зухвало цідить слова Дарка.
— Що значить з "кимось", панно Дарусю? — Я хочу знати: з ким і де?
Лідка перелистовує якусь книжку, але Дарка добре бачить, з якою притаєною цікавістю слідкує вона за її словами. "Що за фальш"! — думає.
Та цього досить, щоб зразу стати у простій поставі, зухвало, самопевно, аж до нахабства:
— Яка комусь справа до того, з ким я була? Я напишу про це мамці… знають його.
Одним махом скидає з себе опікунчу руку пані й, визволена, зловтішно усміхнена, сідає собі навпроти на отоману. "Овва, можуть тепер її і на двір викинути!" Панині лиця бліді, мов з тіста, наливаються вмить червонилом:
— Дуже гарне свідоцтво даєте про себе, панно Дарусю! — говорить пані і виходить з кімнати, затріснувши за собою двері.
Дарці враз стає прикро: не повинна була так скипіти. І що тепер буде? У пані вона не буде просити пробачення, хоч би її за те і з хати прогнали. Таку вже має вдачу, чи ж це її вина? Скорше, це вина матері, що її такою народила. Ні, пробачення вона просити перша не буде, але як пані заговорить, хоч би одне слово, то буде вже чемна і привітлива. Це повинно вистачити. З рідною мамухою починалися від цього всякі "перепросини". Та ось пані повертається з кухні з листом у руці і кладе його перед Дарку:
— Листонош ще зранку приніс…
Дарка бере лист до рук, але не може його відчинити, бо пальці відскакують від нього, мов від кларнета: лист заадресований батьковим письмом. Досі завжди писала мама. Навіть коли тато дописував щось в листі, то адрес був завжди мамин. Що ж тепер сталося? Боже, що сталося там, дома? Врешті якось відчинила конверт, і випав з нього лист. Такий малюсінький, як візитний білет. Дарка прижмурила очі, аж кров затанцювала на її обличчі.
— Що сталося! Хтось, може, дома хворий? — кинулась пані.
— Дарко! Дарко! Що сталося? — гукала над вухом Лідка і кинулася до листа. Дарка мусіла признатись, бо й так були б видерли лист з рук і самі прочитали.
— Я мушу мерщій додому їхати…
— Але чого? Чого?
— Бо мені народилася маленька сестричка.
— І татко пише, щоб ви зараз приїхали? — ніби дивується пані.
— Татко цього не пише виразно, але я ж мушу побачити, яка вона, сестричка. Хоч це мав бути хлопчик…
Тоді пані, може, навіть із заздрости, що їй не народилася маленька дівчинка, сказала щось зовсім недотепне.
— Нема на що ще дивитися! Як приїдете додому на Різдво, то буде вже сміятися до вас.
— А я таки сьогодні поїду! Може, для "когось" нема на що дивитися, а мені цікаво, яка моя сестричка на вигляд!
Цього пані було вже забагато, і вона гримнула гостро:
— Не говоріть дурниць! А втім, поїзд гроші коштує, звідки їх візьмете? Я не маю, щоб вам позичити.
І хоч Дарка знала вже, що не поїде, вона ще стояла на своєму. Таку вже якусь цап'ячу вдачу має.
— Але ж я мушу їхати!
Та Дарки ніхто вже не слухав. Пані пробурмотіла щось під носом по-німецьки, що мало означати в перекладі на нашу мову: "Піп у дзвін — чорт в калатало" — і вийшла з кімнати. Тоді Дарка з розмахом (щоб Лідка бачила!) розклалася писати лист до мами. Хотіла тільки настрашити Лідку, що пише "скаргу" до своїх батьків на неї і на її маму. А в дійсності вона вже зовсім розтаяла від вістки про народження сестрички.
Найдорожча Мамухо і дорогий, коханий Татусю!
Дуже хотіла б я побачити нашу маленьку дівчинку. Дуже-дуже, але я знаю, що поїзд коштує, і не можемо так витрачати грошей, тому навіть не думаю про те, щоб поїхати тепер додому.
Прошу мені зараз відписати, на кого вона похожа. Які має очка. Яка вона велика. Чи дуже плаче? Я хотіла б їй щось купити від себе, коли приїду на Різдво, тільки не знаю що. Мені досить добре. Два рази на тиждень є лєґуміна, а в неділю завжди щось солодке. З Лідкою не сварюся, але вона не є моя товаришка від серця. Мамо, Ви на мене іноді нарікали, але якби ви мали таку дочку, як Лідка, то аж тоді були б бідні. З Ориською теж не живу в дружбі, бо ніхто в класі не хоче її за товаришку. Вона підлизується професорові від румунської і всіх через те пхає в біду. Не знати, що з нею буде, бо досі майже ніхто до неї не відзивається. Прошу про це не згадувати пані Підгірській, бо ще скажуть, що я навмисне так наговорюю. Мене люблять всі професори, а найбільше професор Порхавка від природи. Тільки тому румунові не можу догодити. Я ходжу співати, бо мене сам професор вибрав до хору. Ще тепер не вільно мені співати, аж по півроці, але всі думають, що я теж співаю. Данко дуже здивувався, коли побачив мене між співачками. Якби мамуся бачила, які він мав здивовані очі! А я така щаслива, така щаслива, що я не гірша від інших. Прошу тільки не зрадитися перед панею Данилюковою, що я "ніби" співаю.
Тепер хотіла б я Вам, мамусю, сказати щось на вушко, але в листі це неможливе, тому вже мушу написати: у нас в класі є одна дуже-дуже гарна (краща за Ориську, краща навіть за Лялю Данилюк!) дівчинка. Звати її Стефа Сидір. Мамухо, я не знаю, що я дала б, щоб вона тільки захотіла бути моєю найліпшою подружкою. Але не такою, як Ориська, чи як Марця була. Але такою, мамухо, на ціле життя, до самої смерти, такою, як я читала в тій книжці, знаєш, що привіз був мені під ялинку вуйко Муха? Стефа прихильніша до мене, як до інших, але має якісь тайни, якісь побачення, що про них не хоче чи не може мені сказати, а це все мене болить. Мамухо, все, що ти скажеш, так стається. Справді, ще не було так, щоб не сталося так, як ти передбачила. Прошу тебе, скажи, що Стефа буде моєю найкращою подружкою. Чи бабуся зібрала так, як я просила, насіння з тих фіолетових айстрів? Прошу поздоровити від мене Марцю. Цілую ручки мамусі, бабуні і татові.