Тоді встала Ориська (а таке невидне у Веренчанці виглядало!) і, трохи загикуючись, виложила:
— Вона не має слуху, і через те їй соромно перед паном професором. Але вона дуже хотіла б співати в хорі.
Учитель засміявся десь аж з черева:
— Хто сказав тобі, що вона не має слуху? Ти чула, як вона співає?
Ориська призналася, що вона ще не чула, щоб Попович співала, але кожний знає, що Дарка Попович не має слуху.
— Хто тобі це казав? — спитав учитель самої Дарки.
— Татусь. Як мене вчив.
— Ага, зараз побачимо… Тра… ля… а… Ану, співай за мною.
Дарка вже не прошена, а сама певна, що вона теж потрапила б так заспівати, відкрила рот і затягла собі: Тра-ля.
І вчитель — не брат, не сват, а цілком чужий, незнайомий чоловік — зрадів:
— Ану ще раз спробуй… ану ще раз… — підганяв Дарку. Дарка завмерла: вона вже не зуміє вдруге так заспівати. Цілком певно — ні! Чому він не хоче цього зрозуміти? Чого так настоює, коли це тільки погіршить перше вражіння.
— Тра… ля… ля…
Цей раз учитель вже не зрадів. Навіть повертів головою. Хіба Дарка не знала, що таке буде? Але глянув на Дарку і, може, жаль йому стало її, бо сказав:
— Твій тато трошки помилився. Знаєш що, мала? Я тебе візьму поки що на пробу до хору, себто ти пів року будеш тільки прислухуватися, як ми співаємо, а потім попробуємо знову? Згода? Задоволена?
Учитель викликав уже на букву "р".
Дарка прилягала до лавки, напівпритомна від виру почувань. Найрадніше вибігла б кудись за місто і впала в суху траву, і качалась би по ній, качалась би, як молодий, щасливий звір. А так — тільки щипала себе за руки та литки, щоб зрозуміти цю радісну новину, що вона, вона співатиме у хорі! І, хоч як це непристойно, вона заплющує на годині очі, щоб тільки побачити в своїй уяві Данкове здивоване, мило розчароване обличчя, коли вони зустрінуться на репетиції хору. Щось якби полоскотало Дарку на потилиці. Повертає голову: Стефа Сидір посміхається до неї тріюмфально. Дарка дивиться на неї закохано, а її великі блискучі очі, аж вогкі від великої радісної новини говорять:
"Ти гарна… гарна, подружко, ти навіть не догадуєшся, навіть не думаєш, що для мене значить те, що я буду близько до тих, які мають з музикою до діла… Звідки ти можеш знати про це, гарна квітко, що ця музика… це єдине, що мене може розлучити або поєднати з Данком? Але ти нічого не знаєш про Данка… ніхто тут не знає про Данка…"
— В середу хор жіночий, а щоп'ятниці — мішаний, — закінчує професор.
Дарка не має відваги зачекати на Стефу Сидір і разом з нею зійти із сходів гімназійного будинку. Ніколи цього не робила досі. Стефа одягає шапочку до шибки у вікні. Дарка у припливі великого, переможного задоволення хапає Лідку за шию:
— Лідко, хочеш повернемо із школи на морозиво… хочеш? Я маю тридцять і п'ять леїв.
Лідка думає практичніше:
— Краще халви купи!
Буде і халва! Будь ласка! Може, ще хтось має якесь бажання? Може, ти, Орисько? Може, ти, "рибко" Оріховська? А може, ти, гарна Стефо, хочеш ущасливити мене і прийняти що-небудь від мене в цей небуденний день? Всі, всі дістанете, що хочете! Дарка в такому п'янкому настрої, що зняла б себе сорочку, дерла б на кусники і дарувала б кожному стрічному по шматинці.
Лідка з Ориською беруть Дарку всередину (справді треба уважати на цю дівчину, бо вона, як непритомна), беруться під руки і так ідуть утрійку тротуаром, розгукані, як хлопчиська, шукати крамнички з халвою і морозивом.
Ориська хоче відлучитися від них: не лицює ж так дівчатам поводитися на вулиці! Якби так, не дай Боже, хтось із професорів побачив їх у такому стані?
Але Дарку і Лідку обурює це: тепер вертатися додому? Дарка просто ображена: у таку хвилину думати про професорів і станцію?
Ориська, найбільше бувала, заводить усіх до якоїсь крамнички "через сіни". Тут так темно, що, звиклі до сонячного світла, очі не в силі помогти ногам і ноги попадають на якийсь столик. Мало що не перекидають його. Хочуть направити свою помилку і попадають на якогось чолов'ягу при ньому. Дарка чує чиюсь заблукану, чужу руку під своєю пахою і скрикує голосно. Господиня "цукорні" підносить штору з єдиного вікна, і Дарка бачить, що вони потрапили на якихось "ґранічерів"[22]. Хлопці (якісь такі ще молоді, що аж дивно, що вже військові!), нітрохи не збентежені тим, що трапилось (Ориська перекинула одному з них якусь оранжаду чи якусь там біду!), сміються до дівчат і просять, так сердечно просять по-румунськи залишитися з ними і випити по склянці холоднику. На дворі така пекельна спека. "Poftim, poftim, frumoase domnisore" ("Прошу, прошу, гарна панночко"). В Дарку вскочив уже бісик, і вона… хоче залишитися. Так! Хоче залишитися з цими незнайомими хлопчиськами і випити склянку холоднику! В неї сьогодні такий день, що нехай і весь світ стає догори ногами. Тоді Ориська (яке щастя, — думала пізніше Дарка, — що Ориська одна не здурніла!) підносить свою гарну голівку і питає, як тільки в Підгірських це вміють:
— І ти сідала б з гранічерами до одного стола, Дарко? Дарка хапає Лідку за руку, і вони вибігають з таким же гомоном, як і раніше, на вулицю.
— Ориська мала рацію — тільки ні слова кому-небудь про це!
Тоді Лідка погоджується завести їх до цукорні Крамоліна, на Руську. До цього льоху повела б їх радо, бо… бо… там завжди можна за п'ять леїв "фіру" морозива дістати.
— Добре! Гаразд! Ідемо до Крамоліна!
В половині Головної вулиці пригадує собі Дарка, що тут десь під номером "77" живе її добра знайома пані Робертова. Може б, дівчата хотіли з нею відвідати її? Ориська знов стає в опозицію: як, тепер, саме опівдні? — Нічого. Дарка тільки подзвонить, спитає її дві слові і більш нічого. Вкінці Ориська погоджується. Дарка веде їх на перший поверх ліворуч.
— Тут вона живе!
— Бійся Бога, Дарко, — опам'ятовує її Ориська, — та ж тут живуть якісь Енґлі. Не бачиш таблички?
Але Дарка вже подзвонила, і тепер не залишається нічого, як тікати сходами з першого поверху, і то не як-будь утікати, але аж так, щоб "патинки губити". Адже хтось відчинить двері і впізнає, що це учениці з "лічеул україньян"[23] з "у. л." на беретиках.
Ориська близька плачу. Вона дякує за таке частування, дякує за товариство. Це нічим добрим не скінчиться. Недаром то кажуть: übermut ist nicht gut[24].