і 02
я страху тепер; так от і думаю, що сю хвилину ввійде Биков. Що зо мною буде! Що, мені ще готує доля? Ради Христа, зайдіть до мене тепер же, Макаре Олексійовичу. Зайдіть, бога ради, зайдіть.
; в. д.
Вересня 18-го
Маточко, Варваро Олексіївно!
Сього числа сталася у нас в квартирі до неможливості гірка, нічим не пояснима й несподівана подія. Наш бідний Горшков (сказати вам треба, маточко) цілком виправдався. Рішення вже давно вийшло, а сьогодні він ходив слухати остаточну резолюцію. Справа скінчилася для нього вельми щасливо. Яка там була провина на ньому за недбальство й необережність — на все вийшло повне відпущення. Присудили виправити з купця на його користь чималу суму грошей, отже, він і достатками дуже поправився, та й честь його від плями звільнилася, і все стало краще,— одно слово, цілком здійснилося його бажання. Прийшов він сьогодні о третій годині додому. На ньому образу свого не було, блідий як полотно, губи в нього трусяться, а сам усміхається — обняв дружину, дітей. Ми всі юрбою ходили до нього поздоровляти його. Він був дуже зворушений нашим учинком, кланявся на всі боки, тис у кожного з нас руку по кілька разів. Мені навіть здалося, що він і виріс, і випрямився та що в нього вже й сльозинки нема в очах. Такий схвильований був, сердешний. Двох хвилин не міг постояти на місці; брав у руки все, що йому траплялося, потім знову кидав, безперестань усміхався й кланявся, сідав, уставав, знову сідав, говорив бозна-що таке — каже: "Честь моя, честь, добре ім'я, діти мої",— і як говорив! Аж заплакав. У більшості з нас теж навернулися сльози. Ратазяєв, видно, хотів його підбадьорити і сказав: "Де там про честь дбати, коли нічого жувати; гроші, батечку, гроші головне; ось за що богові дякуйте!" — і тут же його по плечу поплескав. Мені здалося, що Горшков образився, тобто не те щоб просто невдоволення висловив, а тільки подивився якось чудно на Ратазяєва та руку його з плеча свого зняв. А перше цього б не було, маточко! Втім, різні бувають вдачі. Ось я, приміром, на таких радощах гордівником би себе не показав; адже часом, рідна моя, і поклін зайвий зробиш, і приниження виявиш не через що інше, як від припадку доброти душевної та від зайвої лагідності серця... Втім, не про мене тут і річ! "Так,— каже,— і гроші добре; слава богу, слава богу!.." І далі весь час, як ми в нього були, твердив: "Слава богу, слава богу!.." Дружина його замовила обід делікатніший і багатший. Хазяйка наша сама для них куховарила. Хазяйка наша почасти добра жінка. А до обіду Горшков на місці не міг усидіти. Заходив до всіх у кімнати, кликали чи не кликали його. Так собі ввійде, усміхнеться, присяде на стілець, скаже щось, а то й нічого не скаже — і піде. У мічмана навіть карти в руки язяв; його й посадили грати за четвертого. Він пограв, пограв, наплутав у грі, зробив три-чотири ходи й кинув грати. "Ні, — каже,— я ж так, я, — каже,— це тільки так",— і пішов від них. Мене зустрів у коридорі, узяв мене за обидві руки, подивився мені просто в вічі, тільки так чудно; потис мені руку й відійшов, і все усміхаючись, але якось важко, химерно усміхаючись, наче мертвий. Дружина його плакала з радощів; весело так усе в них було, по-святковому. Пообідали вони хутко. От по обіді він і каже дружині: "Слухай, душенько, я ось трохи приляжу",— та й пішов на ліжко. Підкликав до себе дочку, поклав їй на голову руку й довго-довго гладив по голівці дитину. Потім знову повернувся до дружини: "А що ж Петенька? Петя наш,— каже,— Петенька?.." Дружина— перехрестилась та й відповідає, що він же вмер. "Так, так, знаю, все знаю, Петенька тепер у царстві небесному". Дружина бачить, що він сам не свій, що подія зовсім потрясла його, й каже йому: "Ви б, душенько, заснули".— "Еге, добре, я зараз... я трошки",— тут він відвернувся, полежав трохи, потім обернувся, хотів сказати щось. Дружина не розчула, спитала його: "Що, мій друже?" А він не відповідає. Вона почекала трошки — ну, думає, заснув,— і вийшла на часинку до хазяйки. За годину вернулася — бачить, чоловік ще не прокинувся й лежить собі, не ворухнеться. Вона думала, що спить, сіла й стала робити щось. Вона розповідає, що працювала з півгодини і так заглибилася в думки, що навіть не пам'ятає, про що думала, каже тільки, що забула про чоловіка. Аж раптом вона отямилась від якогось тривожного відчуття, і гробова тиша в кімнаті вразила її передусім. Вона подивилася на ліжко й бачить, що чоловік лежить усе в одному положенні. Вона підійшла до нього, зсмик-нула укривало, дивиться — а він уже холоднісінький,— умер, маточко, вмер Горшков, раптово вмер, наче його громом убило! А чого вмер — бог його знає. Мене це так тяжко вразило, Варенько, що я досі отямитися не можу. Не віриться щось, щоб так просто могла вмерти людина. Отакий бідолаха, горопаха цей Горшков! Ох, доля, доля яка! Дружина в сльозах, така перелякана. Дівчинка кудись у куток забилася.! У них там сум'яття таке йде; слідство медичне робитимуть... напевно вам не можу сказати. Тільки жаль, ох, як жаль! Сумно подумати, що отак справді ні дня, ні години не відаєш... Загинеш отак нізащо...
Ваш
Макар Дєвушкін. Вересня 19-го
Шановна добродійко, Варваро Олексіївно!
Спішу повідомити, вас, друже мій, що Ратазяєв знайшов мені роботу в одного письменника. Приїздив якийсь до нього, привіз до нього такий грубий рукопис — слава богу, багато роботи. Тільки так нерозбірно писано, що не знаю, як і до діла взятися; вимагають, щоб швидше. Щось усе про таке писано, що мовби й не тямиш... По сорок копійок з аркуша умовились. Я до того все це пишу вам, рідна моя, що будуть тепер сторонні гроші. Ну, а тепер прощайте, маточко. Я вже просто й до роботи. Еаш вірний друг •
Макар Дєвушкін.
Вересня 23-го
Дорогий друже мій,
Макаре Олексійовичу!
Вже третій день, друже мій, як я вам нічого не писала, а в мене було багато, багато турбот, багато тривоги.
Позавчора був у мене Биков. Я була сама, Федора кудись ходила. Я відчинила йому і так злякалась, коли його побачила, що не могла рушити з місця. Я почувала, що зблідла. Він увійшов своїм звичаєм з гучним сміхом, узяв стілець і сів. Я довго не могла отямитися, нарешті сіла в куток за роботу. Він незабаром перестав сміятися. Здається, мій вигляд вразив його. Я так схудла останнім часом; щоки й очі мої позападали, я була бліда, як хустка... справді, мене важко пізнати тому, хто знав мене перед роком. Він довго й пильно дивився на мене, нарешті знову розвеселився. Сказав щось таке; я не пам'ятаю, що відповіла йому, і він знову засміявся. Він сидів у мене цілу годину; довго розмовляв зо мною; де про що розпитував. Нарешті, перед прощанням, він узяв мене за руку й сказав (я вам пишу від слова й до слова): "Варваро Олексіївно! Між нами мовити, Ганна Федорівна, ваша родичка, а моя близька знайома й приятелька, препідла жінка. (Тут він ще назвав її одним непристойним словом). Збила вона й вашу сестрицю в перших з путі й вас занапастила. З мого боку і я в цьому випадку падлюкою себе показав, та що ж, діло житейське". Тут він зареготав з усієї сили. Потім додав, що він красномовно говорити не мастак та що головне, те, що пояснити було треба й про що обов'язки благородства веліли йому не мовчати, вже він сказав і стисло переходить до решти. Тут він заявив мені, що просить руки моєї, що за обов'язок свій вважає повернути мені честь, що він багатий, що він забере мене після весілля в своє степове село, що він хоче там зайців полювати; що до Петербурга він ніколи більше не приїде, бо в Петербурзі гидко, що в нього є тут у Петербурзі, як він сам висловився, негідний небіж, котрого він заприсягся позбавити спадщини, і власне задля цього, тобто бажаючи мати законних спадкоємців, просить руки моєї, що це головна причина його сватання. Потім він зуважив, що я дуже бідно живу, що не дивно, коли я хвора, проживаючи в такій хатині, передрік мені неминучу смерть, якщо я хоч місяць так залишуся; сказав, що в Петербурзі квартири гидкі і, нарешті, що чи не треба мені чого?