Бідні люди

Сторінка 34 з 34

Федір Достоєвський

В.

Р. Б. Моя душа така повна, така повна тепер слізьми...

Сльози душать мене, рвуть мене Прощайте. Боже! Як сумно!

Пам'ятайте, пам'ятайте вашу бідну Вареньку!

Маточко, Варенько, голубонько моя, безцінна моя. Вас завозять, ви їдете! Так, тепер краще б серце вони з грудей моїх вирвали, ніж вас у мене! Як же ви це! Ось ви плачете, і ви їдете?! Ось я від вас писемко щойно одержав, усе слізьми закапане. Виходить, вам не хочеться їхати; виходить, вас гвалтом завозять, виходить, вам жаль мене, виходить, ви мене любите! Та як же, з ким же ви тепер будете? Там вашому сердечку буде сумно, нудно й холодно. Нудьга його виссе, журба його навпіл роздере. Ви там умрете, вас там у сиру землю докладуть; за вами й поплакати не буде кому там! Пан Биков усе зайців полюватиме... Ох, маточко, маточко! На що ж це ви зважились, як же ви на такий крок зважитися могли? Що ви зробили, що ви зробили, що ви над собою зробили! Адже вас там у могилу заженуть; вони заморять вас там, ангелятко. Ви ж бо, маточко, як пір'їнка слабенькі! І я ж то де був? Чого я тут, дурень, очима лупав! Бачу, дитина дуріє, в дитини просто голівка болить! Чим би тут попросту — так ні ж, дурень дурнем, і не думаю нічого, й не бачу нічого, ніби й правий, ніби це мене й не обходить; та ще по фальбалу бігав!.. Ні, я, Варенько, підведусь; я до завтрього, може, одужаю, то от я й підведусь!.. Я, маточко, під колеса кинусь; я вас не пущу виїжджати! Та ні, що ж це справді таке? Яким правом усе це діється? Я з вами поїду; я за каретою вашою побіжу, якщо мене не візьмете, й бігтиму щомочі, доки дух з мене вийде. Та чи ви ж знаєте, що там таке, куди ви їдете, маточко? Ви, може, цього не знаєте, то мене спитайте! Там степ, рідна моя, там степ, голий степ; ось як моя долоня гола! Там ходить баба бездушна та мужик не-освічений, п'яниця ходить. Там тепер листя з дерев пообсипалося, там дощі, там холодно,— а ви туди їдете! Ну, панові Бикову там є що робити: він там буде з зайцями; а ви що? Ви поміщицею хочете бути, маточко? Але, херувимчику ви мій! Ви погляньте-но на себе, чи скидаєтесь ви на поміщицю?.. Та як же може бути таке, Варенько! До кого ж я листи писатиму, маточко? Еге! От ви зміркуйте, маточко,— мовляв, до кого ж він листи писатиме? Кого ж я маточкою зватиму; ім'ям ласкавим таким кого називатиму? Де мені вас знайти потім, ангелятко моє? Я вмру, Варенько, неодмінно вмру; не зйесе моє серце такого нещастя! Я вас, як світло господнє, любив, як дочку рідну любив, я все в вас любив, маточко, рідна моя! І сам для вас тільки й жив самих! Я й працював, і папери писав, і ходив, і гуляв, і спосте-

реження свої паперові передавав у вигляді дружніх листів, усе тому, що ви, маточко, тут, насупроти, поблизу жили. Ви, може, цього й не знали, а це все було саме так! Еге, послухайте, маточко, !ви розміркуйте, голубонько моя любесенька, як же це може бути, щоб ви від нас поїхали? Рідна моя, адже вам їхати не можна, неможливо; просто ніякісінької можливості нема! Адже ось дощ іде, а ви слабенькі, ви застудитесь. Ваша карета промокне; вона неодмінно промокне. Тільки ви за заставу виїдете, вона й зламається; умисне зламається. Тут же в Петербурзі препаскудно карети роблять! Я й каретників цих усіх знаю; вони тільки щоб фасончик, цяцечку там якусь змайструвати, а нетривко! Заприсягну, що нетривко роблять! Я, маточко, навколішки перед паном Виковим кинуся; я йому доведу, все доведу! І ви, маточко, доведіть; резоном доведіть йому! Скажіть, що ви зостаєтесь і що ви не можете їхати!.. Ой чому це він у Москві з купчихою не одружився? Нехай би вже він там із нею одружився! Йому купчиха краща, вона йому куди більше пасувала б; це вже я знаю чому! А вас би я тут у себе тримав. Та що він вам, маточко, Биков отой! Чим він для вас раптом любий став? Ви, може, тому, що він вам фальбалу все закупає, ви, може, тому! Але що ж таке фальбала? Навіщо фальбала? Вона ж, маточко, дурниця! Тут ідеться про життя людське, а вона ж, маточко, ганчірка — фальбала; вона, маточко, фальбала — шматина. Та я ось вам сам, ось тільки платню одержу, фаль-бали накуплю; я вам її накуплю, маточко; в мене там ось і магазинчик знайомий є; ось тільки платні дайте діждатися мені, херувимчику мій, Варенько! Ой господи, господи! То ви це неодмінно в степ із паном Виковим від'їжджаєте, без вороття від'їжджаєте! Ой маточко!.. Ні, ви мені ще напишіть, ще мені писемко напишіть про все, і коли поїдете, то й звідтіля листа напишіть. А то ж, ангеле небесний мій, це буде останній лист; а ніяк же не може так бути, щоб лист цей був останній. Бо як же ж так раптом, саме неодмінно останній! Та ні ж, я писатиму, та й ви пишіть... А то в мене й стиль тепер формується... Ой рідна моя, що стиль! Адже тепер ось я й не знаю, що це я пишу, ніяк не знаю, нічого не знаю й не перечитую, і стилю не виправляю, а пишу, аби тільки писати, аби тільки вам написати якнайбільше... Голубонько моя, рідна моя, маточко ви моя!