Що це ви пишете мені, Варваро Олексіївно, про вигоди, про спокій та про всяку всячину? Маточко моя, я не гидливий і не вимогливий, ніколи краще, ніж тепер, не жив; то чого ж на старості літ вередувати? Я ситий, вбраний, взутий; та й куди нам витівки витівати! Не графського роду! Родитель мій був не з дворянського стану і з усією сім'єю своєю бідніший за мене прибутками. Я не зніжений! А втім, коли на правду пішло, то на колишній квартирі моїй усе було куди краще; привільніше було, маточко. Звичайно, й теперішня моя квартира гарна, навіть дечим веселіша й, коли хочете, різноманітніша; я проти цього нічого не кажу, та все ж за тією жаль. Ми, старі, тобто літні люди, до старих речей, як до чогось рідного, звикаємо. Квартирка була, знаєте, маленька така; стіни були... ну, та що казати! — стіни були як і всі стіни, не в них і сила, а от спогади про все моє колишнє на мене тугу наганяють... Дивна річ — важко, а спогади немовби приємні. Навіть що погане було, на що часом і досадував, і те у спогадах якось звільняється від поганого і постає в уяві моїй привабливим. Тихо жили ми, Варенько; я та хазяйка моя, бабуся, покійниця. Ось і бабусю мою з сумом пригадую тепер! Хороша була вона жінка й недорого брала за квартиру. Вона, бувало, все в'язала з шматинок різних укривала на аршинних спицях; тільки цим і займалася. Світло ми з нею разом держали, то за одним столом і працювали Онука в неї Маша була —дитиною ще пам'ятаю її — років тринадцяти тепер буде дівчинка. Така пустунка була, веселенька, все нас смішила; от ми втрьох так і жили. Бувало, довгого зимового вечора посідаємо до круглого столу, вип'ємо чайку, а тоді й до діла візьмемося. А бабуся, щоб Маші не було нудно та щоб не пустувала пустунка, казок, бувало, почне казати. І які казки були! Не те що дитя, а й тямуща й розумна людина заслухається. Чого там? Сам я, бувало, закурю собі люлечку та так заслухаюсь, що й про діло забуду. А дитя, пустунка наша, загадається; нідопре рученям рожеву щічку, ротик свій розтулить гарненький і, тільки-но страшна казка, так і тулиться, тулиться до бабусі. А нам любо було дивитися на неї; і не побачиш, як свічка нагорить, не чуєш, як надворі часом і хуга лютує, і метелиця мете. Гарно було нам жити, Варенько; і отак ми мало не двадцять років укупі прожили. Та що це я забалакався! Вам, може, така матерія не до вподоби, та й мені згадувати не так уже легко, надто тепер: час присмерки. Тереза з чимось порається, в мене болить голова, та й спина трохи болить, та й думки якісь чудні, немовби й вони теж болять; сумно мені сьогодні, Варенько! Що ж це ви пишете, рідна моя? Як же я до вас прийду? Голубонько моя, що ж люди скажуть? Таж через двір перейти треба буде, наші помітять, розпитувати почнуть,— балачки підуть, плітки підуть, справі нададуть іншого смислу. Ні, ангелятко моє, я вже вас завтра на всеношній побачу; це буде обачніше і для обох • нас нешкідливіше. Та вибачте, маточко, за те, що я вам такого листа написав, як перечитав, то й бачу, що все таке безладне. Я, Варенько, стара, невчена людина; замолоду не вивчився, а тепер і в голову ніщо не піде, коли знову вчитися починати. Признаюся, маточко, не мастак описувати і знаю, без того, щоб чужий хтось указував та висміював, що коли схочу щось вигадливіше написати, то дурниць наплету. Бачив вас біля вікна сьогодні, бачив, як ви штору спустили. Прощайте, прощайте, боже вас бережи! Прощайте, Варваро Олексіївно.
Ваш безкорисливий друг Макар Девушкін.
Р. Б. Я, рідна моя, сатири ні про кого не пишу тепер. Старий я став, матінко, Варваро Олексіївно, щоб по-дурному смішкувати! І з мене засміються, як те прислів'я російське каже: хто, мовляв, під ким яму копає, то той... і сам туди ж.
Квітня 9-го
Шановний добродію, Макаре Олексійовичу!
Ну, як не сором вам, друже мій і благодійнику, Макаре Олексійовичу, так зажуритися й закапризувати. Невже ви образились! Ой, я часто буваю необережна, але не думала, що ви слова мої сприймете як ущипливий жарт. Будьте певні, що я ніколи не насмію жартувати з вашого віку та з вашої вдачі. Сталося ж це все через мою пустотливість, а більше тому, що страшенно нудно, а з нудьги до чого не візьмешся? Я ж бо гадала, що ви самі в своєму листі хотіли посміятися. Мені страшенно сумно стало, коли я побачила, що ви невдо-волені з мене. Ні, добрий друже мій і благодійнику, ви помилитесь, якщо запідозрите мене в нечулості й невдячності. Я вмію оцінити в моєму серці все, що ви зробили для мене, захистивши мене від лихих людей, від їхнього гоніння й ненависті. Я вік за вас бога молитиму, і якщо моя молитва дохожа до бога і небо чує її, то ви будете щасливі.
Мені сьогодні зовсім— недужиться. Мене кидає то в жар, то в холод. Федора дуже турбується за мене. Ви даремно соромитесь ходити до нас, Макаре Олексійовичу. Яке іншим діло! Ви з нами знайомі, та й край!.. Прощайте, Макаре Олексійовичу. Більше писати тепер нема про що, та й не можу: страшенно недужиться. Прошу вас іще раз не гніватися на мене й бути певним тої повсякчасної шани й тої прив'язаності, з якими честь маю перебувати найвідданішою й найпокірнішою усл у жницею вашою
Варварою Доброселовою.
Квіти" 12-го
Шановна добродійко, Варваро Олексіївно!
Ой маточко моя, що це з вами! Адже ви щоразу ось так мене лякаєте. Пишу вам у кожному листі, щоб ви береглися, щоб ви куталися, щоб не виходили в негоду, обережні були у всьому,— а ви, ангелятко моє, мене й не слухаєте. Ой голубонько моя, ну, наче ви дитина яка-небудь! Адже ви слабенькі, як соломинка слабенькі, це я знаю. Ледь вітрець якийсь, то ви вже й хворієте. Тож стерегтися треба, самій про себе дбати, уникати небезпек і друзів своїх у горе і в смуток не вганяти.
Виявляєте бажання" маточко, докладно дізнатися про моє життя-буття та про все, що мене оточує. З радістю поспішаю виконати ваше бажання, рідна моя! Почну спочатку, маточко: більше порядку буде. По-перше, в домі у нас, на чистому вході, сходи вельми посередні; особливо парадні — чисті, світлі, широкі, все чавун та червоне дерево. Зате вже про чорні й не питайте: гвинтові, сирі, брудні, східці поламані, і стіни такі масні, що рука липне, коли на них спираєшся. На кожній площадці стоять скрині, стільці й шафи поламані, ганчір'я розвішане, шибки повибивані; помийниці стоять з усякою нечистю, з гряззю, з сміттям, з яєчною шкаралупою, з риб'ячими пузирями; дух поганий... одно слово, негарно.