І навіщо ж таке писати? І навіщо воно потрібне? Що мені за це шинель хтось із читачів зробить, чи що? Чоботи, чи що, нові купить? Ні, Варенько, прочитає та ще продовження зажадає. Криєшся іноді, криєшся, ховаєшся з тим, до чого нездатний, боїшся часом і на очі показатися — кому б там не було, бо пересуду жахаєшся, бо з усього, що тільки є на світі, з усього тобі пасквіля зроблять, і ось уже все громадянське й сімейне життя твоє по літературі ходить, все надруковано, прочитано, осміяно, пересуджено! Та тут і на вулицю не можна буде поткнутися; тут-бо це все так доведено, що нашого брата з самої ходи впізнаєш тепер. Ну, хай би він хоч під кінець виправився, щось би пом'якшив, умістив би, приміром, хоч після того пункту, як йому папірці на голову сипали: що от, мовляв, попри все це він був доброчесний, хороший громадянин, такого поводження від своїх товаришів не заслуговував, послушенствував старшим (тут би приклад можна який-небудь), нікому лихого не бажав, вірив у бога і вмер (якщо йому хочеться, щоб той уже неодмінно вмер) — оплаканий. А найкраще було б не залишати його вмирати, бідолаху, а зробити б так, щоб шинель його знайшлася, щоб той генерал, дізнавшись докладніше про його чесноти, перепросив би його до своєї канцелярії, підвищив чином і дав би добру платню, так що, бачите, як би це було: зло було б покаране, а доброчесність тріумфувала б, і'!'канцеляристи-товариші всі лишилися б ні з чим. Я б, приміром, так зробив; а то що тут у нього особливого, що в нього тут гарного? Так, пустий якийсь приклад із повсякденного, підлого побуту. Та й як ви наважились таку книжку мені прислати, рідна моя. Та це ж зловмисна книжка, Варенько; це просто неправдоподібне, бо й трапитися не може, щоб був такий чиновник. Та'дже після такого треба скаржитися, Варенько, формально скаржитися.
Найпокірніший слуга ваш
Макар Дєвушкін.
Липня 27-го
Шановний добродію, Макаре Олексійовичу!
Останні події й листи ваші перелякали, вразили мене, я нічого не розуміла, та розповіді Федори пояснили мені все. Але навіщо ж було вдаватися в такий розпач і раптом упасти в таку безодню, в яку ви впали, Макаре Олексійовичу? Ваші пояснення зовсім не задовольнили мене. Тепер бачите, чи мала я рацію, коли наполягала, щоб узяти те вигідне місце, яке мені пропонували? До того ще й остання моя пригода лякає мене не в жарт. Ви кажете, що любов ваша до мене змусила вас критися від мене. Я й тоді вже бачила, що багато що завдячую вам, коли ви впевняли, що витрачаєте на мене самі запасні гроші свої, котрі, як казали, лежали у вас з ломбарді про всяк випадок. А тепер, коли я дізналася, що у вас зовсім не було ніяких грошей, що ви, випадково довідавшись про моє бідування і зворушені ним, вирішили потратити свою платню, забравши її наперед, та продали навіть свій одяг, коли я хвора була,— тепер виявлення всього цього поставило мене в таке тяжке становище, що й досі не знаю, як сприйняти все це й що думати про це. Ой Макаре Олексійовичу! Ви повинні були спинитися на перших благодіяннях своїх, що їх навіяли вам жалість та родичівська любов, а не марнувати потім грошей на непотрібне. Ви зрадили дружбу нашу, Макаре Олексійовичу, бо не були одверті зо мною, і тепер, коли я бачу, що ваше останнє пішло мені на убори, на цукерки, на прогулянки, на театр та на книжки,— то тепер я дорого плачу за все це жалем за свою непростиму легковажність (бо я приймала від вас усе, не дбаючи про вас самих); і все те, чим ви хотіли зробити мені приємність, обернулося тепер на горе для мене і лишило по собі самий марний жаль. Я помітила вашу тугу останнім часом, і хоч сама з тугою дожидала
чогось, але те, що сталося тепер, мені й на думку не спадало. Як! Ви могли так уже занепасти духом, Макаре Олексійовичу! Але що тепер '■ про вас подумають, що тепер скажуть про вас усі, хтр вас знає? Ви, кого я й усі поважали за доброту душі;, скромність та розсудливість, ви тепер раптом вдалися в такий огидний порок, в якому, здається, ніколи не були помічені перше. Що зо мною було, коли Федора розповіла мені, що вас знайшли на вулиці п'яного й привезли на квартиру з поліцією! Я остовпіла від подиву, хоч і сподівалася чогось незвичайного, бо ви чотири дні пропадали. Але подумали ви, Макаре Олексійовичу, що скажуть ваші начальники, коли довідаються про справжню причину вашої відсутності? Ви кажете, що з вас сміються всі; що всі дізналися про наш зв'язок та що й мене згадують у насмішках своїх сусіди ваші. Не зважайте на це, Макаре Олексійовичу, і бога ради заспокойтеся. Мене лякає ще ваша пригода з тими офіцерами; я про неї неясно чула. Розкажіть мені, що це все значить? Пишете ви, що боялися відкритися мені, боялися втратити через ваше признання мою дружбу, що були в розпачі, не знаючи, чим допомогти мені в моїй хворобі, що продали все, щоб підтримати мене й не пускати до лікарні, що заборгували скільки можна заборгувати і маєте щодня неприємності з хазяйкою,— але, ховаючи все це від мене, ви вибрали гірше. Адже тепер я все взнала. Ви совістилися примусити мене зізнатися, що я була причиною вашого нещасного становища, а тепер удвічі більше завдали мені горя своєю поведінкою. Все це мене вразило, Макаре Олексійовичу. Ой друже мій! Нещастя — заразна хвороба. Нещасним та бідним треба триматися осторонь одне одного, щоб іще більше не заразитися. Я принесла вам такі нещастя, яких ви й не зазнавали перше у вашому скромному й самітному житті. Все це мучить і вбиває мене.
Напишіть мені тепер усе одверто, що з вами було і як ви зважились на такий учинок. Заспокойте мене, якщо можна. Не самолюбство змушує мене писати тепер про мій спокій, а моя дружба й любов до вас, яких —ніщо не згладить у моєму серці. Прощайте. Жду відповіді вашої з нетерпінням. Ви погано думали про мене, Макаре Олексійовичу.
Вас сердечно любляча
Варвара Доброселова.
З Ф. Достоевський
65
Безцінна моя, Варваро Олексіївно!
Ну вже як тепер усьому кінець і все потроху набирає попереднього стану, то ось що скажу я вам, маточко: вас турбує те, що про мене подумають, то на це поспішаю заявити вам, Варваро Олексіївно, що амбіція моя мені дорожча за все. Внаслідок чого та доповідаючи вам про нещастя мої й усі ці непорядки, повідомляю вас, що з начальства ще ніхто нічого не знає та й не буде знати, отже, всі вони почуватимуть до мене повагу, як і раніше. Одного боюся: пліток боюся. Дома в нас хазяйка кричить, а тепер, коли я з допомогою ваших десяти карбованців заплатив їй частину боргу, тільки бурчить, та й годі. Що ж до інших, то й вони нічого; в них тільки не треба грошей позичати, а то й вони нічого. На закінчення ж пояснень моїх скажу вам, маточко, що вашу повагу до мене вважаю я найвищою за все на світі і тим утішаю себе тепер за тимчасові непорядні вчинки мої. Слава богу, що перший удар та перші колотнечі минули Ь ш сприйняли це так, що не вважаєте мене віроломним другом і себелюбцем за те, що я вас біля себе держав і дурив вас, бо не мав сили розлучитися з вами й любив вас, як моє ангелятко. Ревно тепер узявся до служби й обов'язки свої став виконувати добре. Євстафій Іванович хоч би слово мовив, коли я повз них учора проходив. Не потаю від вас, маточко, що вбивають мене борги мої й поганий стан мого гардеробу, та це знов же нічого і про це теж благаю вас — не вдавайтеся в розпач, маточко. Посилаєте мені ще пів-карбованчика, Варенько, і цей півкарбованчик мені моє серце прошив. То отак воно тепер стало, то от воно як! Тобто це не я, старий дурень, вам, ангеляткові, допомагаю, а ви, сиріточка моя бідненька, мені! Добре зробила Федора, що добула грошей. Я поки що не маю надій жодних, маточко, на одержання, а ледь відродяться якісь надії, то напишу вам про все докладно. Але плітки, плітки турбують мене найбільше. Прощайте, моє ангелятко. Цілую вашу ручку й благаю вас одужувати. Пишу тому не докладно, що на посаду поспішаю, бо старанністю й ретельністю хочу загладити всі провини мої та упущення по службі; а дальшу оповідь про всі події та про пригоду з офіцерами відсуваю до вечора. Вас шануючий і вас сердечно люблячий