Уже надвечiр я примандрував до портового мiста Iоппiу, щоб далi подорожувати морем. Головне, опинитися якнайдалi вiд приреченоу Нiневiу. Цiкаво, де тут найдешевша корчма?
Усi лiхтарi на захланних вуличках Iоппiу були розбитi з пiдозрiлою послiдовнiстю. Та я чомусь не звернув належноу уваги на це похмуре застереження з явними вiзуальними натяками. Ковзнув бездумно очима, та й усе. А дарма.
9. ДУМКА ДУМКУ ГОНИТЬ
"Не той кiнь, що в болото увезе, а той, що
з болота витягне".
Народне прислiв'я.
Тьмяно було в благенькiй корчмi. В одному кутку ледь блимав каганець, в другому конала тоненька свiчка. За дверима, зовсiм неподалiк, хлюпало море.
Як на голодного, пахощi тут — запаморочливi. А в мене у кишенях — анi шеляга. Якщо мене звинуватять у тому що я на дурняк досхочу нанюхався смачненького, у мене й мiдякiв нема, щоб оплатити апетитнi пахощi дзвоном.
Трапляються моменти, коли за шматок ковбаси чорту душу вiддаси. Без грошви закон один: уж очима, а рукам зась. А в кого в руках, у того i в зубах. Та нiчого: кмiтлива людина як не руками, то язиком вiзьме. Мошвою i дурень трусити може...
Потроху очi призвичаулися до пiтьми. Ясна рiч, сюди позбиралися на нiчлiг рiзнi безпритульнi лобуряки. Зараз нажираються i напуваються, потiм спатимуть покотом, впритул один до одного, щоб теплiше було.
Усе це був люд убогий: тiльки й грошви, що на полумисок юшки та келишок сивухи. Але ж юшка яка — ложка сторч стоуть! Тiльки у кутку, пiд каганцем, двос смакують не з келишкiв, а хлебчуть прямо з грубенького барильця та маслаки з чималими шматурами м'яса гризуть. Над мисюрою парус — харч свiженький, щойно з вогню...
Один з них — довгий i худющий, мов корабельна щогла. Морда — з самого профiля. Другий — низенький i товстенький, немов дбайливо натоптана усяким добром торба. Пика — з самого кола. Обидва — у строкатих блузах, в яких полюбляють хизуватися мореходи.
На них я й нацiлився. Тiльки чекаю слушноу нагоди.
Чую, щогловидий поважно каже:
— А гарно украсти i на зуб не попасти!
Його приятель не встиг i рота розтулити, як я вже вклинцювався в розмову:
— Пхе! Поганеньке ремесло'лiпше доброго злодiйства...
Строкатий з профiлем одразу на мене:
— А ти хто такий розумненький?
Я статечно вiдповiв:
— Без плуга — не орач, без молота — не коваль, а без Бiблiу — не оповiдач.
— Невже Бiблiю масш? — вразився вiн.
— Авжеж!
— Де ж ти отакий скарб роздобув?
— То моя справа...
— I читати по писаному вмiсш?
— А чого б я Бiблiю на горбi тягав?
— То сiдай до нас, юний отче, за кумпанiю...
Я сiв i негайно вдарився у спогад:
— Наш пiддячий любить борщ гарячий. А як голодний, зжере i холодний.
— Складно кажеш!
— Слово почусш, та не зжусш.
— То пригощайся — у нас на трьох стане!
— Грiх непрощений — усти хлiб немащений. I усти хочу, i горло дере...
— Та ж ось барильце!..
I пiшло, i поухало...
— Веселий ти хлопець, отче! Ану розкажи щось з пiсанiя, щоб нi в тин нi у ворота!
— Можна, — кажу я. — Ось послухайте.
Тут уже всi присутнi в корчмi присунулись ближче. Навiть корчмар залишив свос мiсце за шинквасом i завис надi мною.
10. КОМУ СМIШКИ, А КОМУ ГОРЕ
"Раптом на очах вiруючих з-пiд риз випала пляшка з самогоном, заткнута кукурудзяним качаном. Пiп не розгубився. Вiн суворо поглянув у бiк iкони "Тайна вечеря" i сказав:
"Якщо вечерясте, то вечеряйте, а пляшок сюди не кидайте!"
Федiр МАКIВЧУК.
— Чули про Мертве море, в якому навiть жаби не живуть?
— Та чули...
— А чого воно мертве?
— Та хтозна...
— А я знаю!
— Чому ж воно мертве?
— А тому, що пiд водною гладiнню поховано стiльки пропащих душ, що все живе гине...
— Невже?
— Точно кажу! А сталося це так...
На тому мiсцi, де тепер смердить мерцями море, колись стояли рядком два великих мiста — Содом i Гоморра. А перед тим, як погрузнути в море, обидва мiста погрузли в розпусту. У Гоморрi жiнки покинули чоловiкiв i втiшалися любов'ю помiж собою, а в Содомi все сталося навпаки — помiж собою любилися чоловiки. Уявлясте?
Дiзнався про цi неподобства Всевишнiй i дуже розгнiвався:
— Я що людям наказував?
— Любитися i розмножуватися! — хором вiдповiли йому янголи.
— А що роблять люди в Содомi та Гоморрi?
— Любляться, але не розмножуються! — вiдповiв янгольський хор.
— А що станеться, коли ця пошесть пошириться по всiй землi?
— Вимруть усi люди!
— Що ж робити?
— А бог знас!
Всевишнiй i справдi знав: винищити безплiдних порушникiв до ноги, та й по тому.
А жив у Содомi праведник Лот, рiдний небiж патрiарха Авраама. Вiн дружину не покинув. Тому й двох дочок мав. Обидвi дочки — дiвки непорочнi, бо женихи мiж собою кохалися.
Послав Всевишнiй до Лота двох янголiв з наказом:
— Хай до ранку покине мiсто з усiм сiмейством. Хай iдуть вони свiт за очi i не озираються. Якщо озирнуться, лихо буде.
Прийшли янголи до Лота. Та ледь переказали божий наказ, як перед Лотовою халупою зiбрався цiлий натовп розбещених содомитiв.
— Лоте! — нахабно вимагають. — Ану, подай нам своух янголяток!
— Та що ви, люди! — каже ум Лот. — Як вам не сором? Адже це янголи!
— ух нам i треба!..
— Лiпше я вам своух непорочних дочок на поталу вiддам...
— А навiщо вони нам, коли ми вiд власних молодиць повтiкали?
Даремно вони галасували: янголи розлютилися i дали добрячоу прочуханки усьому натовпу.
А вранцi пiшов Лот з мiста. За ним — сiмейство. I чують: за спинами у них грiмотить, гуркоче, на всi голоси волас. Лотова жiнка озирнулася i навiки остовпiла. Лишився праведний Лот без жiнки. Поселився вiн з дочками у печерi, подалi вiд людей.
А далi я вам прямо з Бiблiу прочитаю.
Ось слухайте:
"у жив Лот в печерi, i з ним двi дочки його.
I мовила старша молодшiй: батько наш старий; i нема чоловiка на землi, який увiйшов би в нас за звичасм всiсу землi.
Отож напоумо батька нашого вином, i переспимо з ним, i поновимо вiд отця нашого плем'я".
Я навмисне зупинився на найпiкантнiшому мiсцi i зiтхнув:
— Ех, без добавки i горiлка не смачна...
— I справдi! — зголосився сам корчмар. — Дозволь, вчений отроче, я тебе почастую?
— Благословляю намiр твiй! — не пручався я пiд нетерплячi вигуки слухачiв.
— Ось тобi чарочка, юний отче, читай далi...
"I напоули отця свого вином тiсу ночi, i пiшла старша i переспала з батьком своум; а вiн не вiдав, коли вона лягла i коли встала.