— Подай менi, господи! — час вiд часу замрiяно зiтхав котрийсь iз братви, цокаючи, як на рахiвницi, кiсточками чоток. — Нинi i прiсно амiнь!
А я не молив i не зiтхав. Якусь-то парафiю менi все одно дадуть. А я вже сам подбаю, щоб парафiяни сунули в храм з дарами, а поверталися з храму, як i належить, голi та босi, у праведнiй наготi своуй. А ще менi дадуть пiдйомнi i новеньку сутану на м'якiй пiдкладцi, щоб не муляла рубцями тiло, та новенькi чоботи з рипом.
Я намагався розважити заклопотану братву, як мiг:
— Хлопцi, послухайте лiпше розвеселу притчу! До мудрого царя Соломона приухала славетна спокусниця цариця Савська. Та от бiда — сукня до п'ят. Як своу принади царевi показати? "Царю, — грайливо каже цариця, — а я теж вчуся, щоб тобi бути до пари". — "I чого ж ти навчилася?" — спiймався Соломон на гачок. "А ось чого", — вiдповiдас вона i високо задирас спiдницю. А тодi бере з тацi волоський горiх, кладе його помiж колiнами, хрусть — i нема горiшка! Соломон вмить запалився. А цариця хрупас та хрупа$ волоськi горiхи, а сама усiм тiлом хтиво вигинасться, мов танцюс. Вже й уся пiдлога всiяна шкаралупою, а цариця все принаднiше витанцьовус. Соломон зовсiм отетерiв. А його придворнi сановники подивилися на це диво i сумно заспiвали благочестиву молитву: "Боже, борони царя!"
I що б ви думали?
Нiхто навiть не посмiхнувся...
Воiстину, братiу у той день було не до смiху!
Нарештi покликали й мене.
Наш наставник старець Авiмелех мав такий засушений вигляд, що в гербарiй лiпших кладуть. Але, хоч i кволим голосочком, вiн здобувся на силi, щоб менi врочисто повiдомити:
— Iоно, рабе божий, на тебе впала благодать.
Я злякався. Коли йдеться про благодать, чекай лиха. Солодко обiцяють, та гiрко пити. Он коли на святого патрiарха Авраама впала божа благодать, вiн до того знавiснiв, що мало свого синочка Iсаака не зарiзав... Ач, i мене штовхають на слизьке! Я вам не тать з ножакою!
Проте Авiмелех несхибно вiв далi:
— Пiдеш, любий Iоно, у мiсто Нiневiю...
— Ще чого, на периферiю?! — одразу став пручатися я.
— Так це ж лише тимчасова роботка, Iоно...
— Ха, ще й тимчасова! — обурився я.
— Атож, бо невдовзi Нiневiю буде знищено...
— I ви прагнете мене туди запроторити? — я ледь не захлинувся вiд гнiву. — Пiд уламки та рууни? Самi йдiть!
— Це наказ, Iоно! — суворо гримнув Авiмелех.
— Чий би?
— Самого Всевишнього!
— Ого! З небесних сфер?
— Атож! Нiневiю спiткас доля Содома i Гоморри. А тобi випала честь пiти туди з пророчим попередженням.
— А за що Нiневiю спопеляти?
— Чувати, грiшникiв там забагато...
— А де ух нема?
— У тому й суть: усiм буде наука...
— А пiдйомнi вже виписали? — руба запитав я, бо добре вiдав, що Авiмелех — скнара.
— Навiщо тобi? — його аж затiпало.
— А на якi кошти я житиму?
— Прохарчусшся, Iоно, святою молитвою. Шлях довгий, встигнеш назбирати повну торбу доброхотних подаянь...
— Значить, не дасте?
— Анi копiйчини!
— А сутану?
— Яку ще сутану?
— Нову! З м'якою пiдкладкою, щоб рубцями тiло не муляла.
— Ти що, здурiв, Iоно? Який же з тебе некорисливий пророк, коли ходитимеш в розкошах? Раджу тобi якесь дрантя з першого-лiпшого жебрака зняти... От у мене попервах був халат — мав сiмдесят сiм лат! А тобi одразу подай сутану? Пiдеш опудалом, у саморобнiй власяницi...
— Значить, не дасте? — просичав я.
— Не дам! — прогарчав вiн.
— А чоботи? — боровся я за свою мрiю.
— Якi ще чоботи? — саркастично перепитав старий зануда.
— Новi чоботи! Лискучi! З рипом!
— Може, тобi ще райськi крильця дати, щоб нiжок не потомив? Але ти не журись, отроче Iоно, що не матимеш чобiт. Менше буде клопоту. А то ух ще мазати треба та взувати...
— Значить, вирушати менi голим i босим?
— Як i належить — голим i босим!
— А я не пiду!
— Побiйся бога, Iоно!
— А якого лиха менi ще боятися? — остаточно сказився я. — Що з голого та босого вiзьмеш? Чим покарасш геть знедоленого?
Я вийшов i грюкнув дверима.
А братiя — одразу до мене:
— Ну що?
— Ну як?
Я вiдповiв ум короткою, але промовистою байкою у прозi:
— Черевик уперше за свою вiрну службу попросив кашi. I що ж? Його за це розiп'яли в шевця...
Того ж дня я подався свiт за очi: нинi на дурняк i зозуля кувати не хоче.
7. ВIД ОДНОГО ВТIК, А ДРУГОГО НЕ ЗДОГНАВ
"Коли читасш бiблiю, бiльше дивусшся з
необiзнаностi бога, анiж з його всевiдання".
Марк ТВЕН.
Старець Авiмелех, напевне, галасус:
— Негiдник! Дармоуд! Невдячна тварюка! Втiк i зiрвав вiдповiдальне завдання самого Всевишнього!
Поганi вiстi не сидять на мiсцi. Та й як йому не зарепетувати, коли не так сталось, як гадалось? Та нiчого: не щодня йому слухати бридню, деколи слiд почути й правду.
А я що?
Я все роблю, як того бог хоче. Адже вiдомо, що без божоу волi i волосина з голови не впаде, а як схоче господь, то впаде i з лисини. Значить, на те була воля божа, щоб я подався навпрошки до моря, а не в Нiневiю.
Всевишнiй все наперед передбачив!
Коли що, я й боговi скажу:
— Всемилостивий боже, а хiба ж ти не знав, що я помiняю маршрут?
Зрозумiло, аби не зронити свого незаперечного авторитету, Всевишнiй поблажливо скаже:
— Ха! Звiсно знав, Iоно! Тому й вказiвку персонально на твос iм'я спустив, бо знав, що ти усяке дiло завалиш.
— Ну, тодi моя провина не варта й печеноу цибулi! Хiба не так?
— Так, Iоно, так! Я i то падаю, як за власну ногу перечеплюсь.
Оцi богодухi роздуми мене вельми втiшили.
До того ж, тiкаючи вiд старого придурка Авiмелеха, я наочно виявив повну некорисливiсть — залишив у спадок по собi пудовий хрест свiй i не взяв натiльнi кайдани для скрушення грiховноу плотi. Хай ух бере, кому забажасться! Навiть власяницю залишив у келiу на цвяшку...
Саму Бiблiю взяв, аби скрiзь, де ступне нога моя, заохочувати до святого письма грiшникiв.
А заохочувати с чим!
Вiзьмемо хоча б скандальну iсторiю праотця Аврама, котрий до глибокоу старостi, до бiлоу сивизни торгував тiлом свосу дружини Сари. Навiть коли Сарi минав сьомий десяток, Аврам примудрився вигiдно збути уу якомусь хтивому фараоновi, мабуть, схильному до статевих збочень. Iнакше як це диво дивне пояснити? Адже навколо того фараона товклася цiла отара свiженьких й молоденьких красунь, навчених до усяких любовних iгрищ...