— Ахiя? — кличу я.
— Отче, ось я, — виникав передi мною тихо, наче з небуття.
— На тобi сухарик, отроче.
— Дякую, отче.
— Не ховай його, а з'уж.
— Слухаюсь, отче.
— уж тут, щоб я бачив.
— Зараз, отче.
Надто хирлявенький хлопчик, заморений. Кожен з синiв моух суне його за пасок й не помiтить.
Сини моу — преподобнi Iовiль та Авiй — здирники, яких бiлий свiт ще не бачив. Лиха слава йде про них вiд Дана до Беер-Себи. Хабарi вони деруть з кожного, хто приходить по слово мос. Сидять бiля входу до храма, мов хижаки неситi, i обдирають геть усiх без винятку. Бiльшiсть з прочан Iоiль та Авiй роздягають удень, гарненьких та молоденьких прочаночок — уночi. Iнакше шлях до мене у дверi храму для них зачинений.
А я на безчинства ухнi дивлюся крiзь персти моу та ще й примруженим оком своум.
А чому?
Хiба я не в силi приборкати лиходiув цих?
Хiба я не можу закликати ух до покути?
I в силi я, i можу я.
Але я свiдомо не роблю цього, бо каральнi дiяння цi зашкодять менi самому. Чорнi дiла синiв моух Iовiля та Авiя роблять славу мою бiлiшою i свiтлiшою.
— Пророк Самуул — воiстину святий, — кажуть прочани, повертаючись додому. — Божа благодать почис на ньому. Суддя наш — сама чистота. От сини його — не приведи господи!
Справдi так: свiтле на темному ще свiтлiше, бiле на чорному ще бiлiше, а хула робить хвалу ще славнiшою. А усяка влада одвiку живиться славослов'ям.
Одного дня прийшов люд цiлим натовпом i не дав синам моум i дещицi. До храму не увiйшли, на дворi волали:
— Самууле, Самууле, де ти?
Глас народу — глас господа.
Вийшов я на поклик його до отари овечок божих i мовив:
— Раби божi, ось я.
— Самууле, скажи присуд свiй!
— Про що?
— Царя хочемо!
— У нас один цар — небесний. Навiщо вам iнший? Цар земний — тимчасовий, бо вiн — смертний. А цар небесний сидить на престолi вiчно.
— Хочемо земного царя! — затялася i ревом реве отара.
— А чи не пожалкусте?
Запитав я ух, а сам у розпачi розмiрковую: як опаскудити того, кого ще й нема?
Аж тут зiйшов у думки моу дух святий i осяяв помисли ще не зреченою мудрiстю, яку я i мусив зректи. Дух пiдказав менi: сдиний досвiд владарювання — мiй власний. То хiба не вiдаю я, як сам владарюю? А хiба не можна звинуватити майбутнього царя у тому, в чому я звинуватив би себе самого? Шкоди менi це не завдасть. Адже я не викриватиму теперiшнс, а пророкуватиму прийдешнс. Усе погане — ще тiльки попереду.
— Слухайте слово мос! — гукнув я щосили. — Слухайте, бо йде воно не вiд мене, малого й убогого, а вiд самого бога — царя небесного! I це не я кажу, а моуми недостойними вустами глаголить сам Всевишнiй владар твердi небесноу i земноу!
Замовкла отара, дослухаючись до слова божого, бо всi думки своу я некорисливе вiддав господу нашому.
— Знайте: царевi багато треба — прислужникiв i жiнок для двору, воякiв i рабiв. А де вiн ух вiзьме? У вас вiзьме! Цар даруватиме сановникам своум для прожитку мiста i села, угiддя i лани. А де вiзьме? У вас вiзьме! Вiн накладе на вас незчисленнi податки, i добра у вас стане, що прийде голий, покладе його за пазуху та й понесе. Вiд усього вiн у вас вiзьме — вiд ланiв, вiд угiдь, вiд лiсiв, вiд виноградникiв, вiд худоби, вiд ремесел, вiд торгiв i навiть вiд синiв i дочок ваших.
В отарi стривожено зашепотiлися.
— Цар пiде шукати собi бранноу слави, а ви згубите синiв своух. Цар загарбас чужi скарби, а ви ух омисте слiзьми своуми. Цар триматиме сановникiв у розкошах, а ви ходитимете у вошах. Цар дармоудiв своух сито годуватиме, а заморенi дiти вашi голодуватимуть. Цього хочете? Оберемо царя — утiхи на годину, а бiди до смертi. То невже вам гнобителя забаглося?
Але з дурнями i розумному погано: дай дурням макогiн, то вони собi й лоби поб'ють. Так i тут:
— А ти, Самууле, дай нам добросердного царя!
Сказано: дурням i бог не противиться. Тому i я наважився:
— Бог творив свiт шiсть днiв. От i менi удiлiть такий строк. На шостий день я назву царя вам за божим велiнням.
— Згода, Самууле!
Дух святий вдруге зiйшов у думки моу i вдруге осяяв мудрiстю: можна дати царя, а можна — назву.
Царя шукати не треба — вiн сам прийде. Лишасться чекати i до прибульцiв придивлятися: хто з них на царя годящий?
Ось прийшов один: ноги в кiзяках, голова в реп'яхах. Сорочка зотлiла, штани ледь тримаються. Молоденький, полохливо очима лупас. Чим не цар для дурнiв?
— Отче! — впав вiн навколiшки i заблагав: — Ти — пророк! Вiдкрий очi моу!
— На що? — питаю поблажливо.
— Де ослицi моу?
— Щось не схоже, щоб ти ослиць мав...
Вiн вражено втупився у мене:
— А звiдки ти знасш, отче, що не маю?
— На те й пророк, щоб знати, — кажу йому лагiдно. — То були ослицi чи ти ух вигадав?
— Були, отче. Ослицi — мого татечка, а я випасаю ух. Та прилiг було пiд копою, а тварюки цi кудись подалися. Тепер не знаю, де й шукати. Якщо без ослиць повернуся, тато мене вiдбатожить так, що й на стульчак не сiсти...
— Як тебе звати, отроче?
— Савл, отче.
— А хто батько твiй, що так гарно тебе виховус?
— Кiс, син Авiула, з колiна бен-амiнового.
Аж тут мене обсiли сумнiви: не могли сини моу Iовiль та Авiй пропустити на очi моу заледве не безштанька.
— Савле, скажи менi: як це ти, отакий убогий, та в храм пройшов, коли вiдправи нема?
— А в мене за щокою монета була.
— Де ж монета твоя?
— Та двос лобуряк при входi уу прямо з рота видерли...
Правду каже отрок цей, нема брехнi в словах його. Цiкаво: прийшов до Суддi, щоб минути кари.
— Значить, ослиць шукасш? — зичливо мовив я. — Це добре...
Так, добре це, бо з ослами завжди були пов'язанi найсвятiшi думки моу. О праведна ослице блаженного Валаама! О щелепо осла в руках волоцюги Самсона! Воiстину: де осел, там i промисл божий. У святому письмi тих ослiв — цiла череда, куди бiльше, нiж випасас зашморганий отрок цей.
— Савле, а ти чув, що люди царя хочуть?
— Та нiби й казали щось таке...
— Господь обрав на царя тебе, Савле!
— Мене? — вразився вiн.
— Так, за монету, що видерли в тебе з рота, ти придбав цiле царство. Ось помащу тебе мирою або слесм, i ти — вже цар! Тiльки нiкому не кажи.
— Само собою, — розсудливо погодився отрок, — бо хто ж повiрить?
— Я сам назву тебе царем, Савле, коли надiйде час. А зараз ступай додому.