— Віддай чайника!— несамовито крикнув Китька й почув, як щось здавило в горлі, стрельнуло в ніс, затуманило очі сльозами безсилого гніву.
— Овва! — задерикувато зареготався хлопець.— Навіщо він тобі?.. Ми Кудлі до хвоста начепимо.
Кілька нічого більш не промовив, а тільки зціпив зуби. Лютий гнів давив його... Важко одсапуючи, він нагнувся й мацав руками круг себе, шукаючи камінюки.
Тим часом дітвора весело реготалася. Пронька виніс з хати шматок хліба й простягнув Кудлі. Вона підгорнула хвоста, жалібно скавчала й плазувала перед ним по землі, потім взяла хліб і жадливо почала їсти, а хлопці в'язали до хвоста чайника. Кудла почувала своїм собачим серцем, що їй хотять зробити якусь прикрість, але — вона хотіла їсти.
— Вже! пускай!
— Штовхони її ногою!
Кудла не йшла. Вона перекинулась на спину й благаюче дивилася на своїх катів.
В цю мить щось хряснуло. Страшенний вереск і плач пронизав ніжну тишу вечорову... Мов сполохані горобці, кинулись діти врозтіч, а Кудла, перелякана лементом, чимдуж чкурнула геть. Порожній чайник теліпався у неї ззаду, бив її по ногах, грюкотів, дзеленчав по сухій землі, Кудла обкрутнулась, ухопила себе зубами за хвоста, заверещала од болю й знов побігла, волочучи за собою нахабне страховисько. Чайник не давав їй бігти. Вона ще кільки разів зупинялася, крутилась на однім місці, намагаючись перегризти мотузка. Нарешті мотузок зсковзнувся з хвоста, й Кудла кулею понеслась попід житом. їй здавалося, що за нею женуться з грюкотом і галасом.
Воно й справді чути було гомін і тупотняву. Але вона помилялася: то далеко гомоніла дітвора, сполохана несподіваною пригодою, а слідком за нею нісся, як вітер, Кілька. Він перейнявся однією думкою, одним бажанню": догнати Кудлу й відчепити чайника. Хлопець біг, дослухаючись, де саме торохтить і дзвенить чайник.
Так добіг Кілька до залізниці, зупинився й почав дослухатись. Здалека донісся до нього свищик паровоза й гуркіт поїзда, а навкруги було тихо. "Де ж вона ділася?— думав Китька, втопивши гострі очі в нічну пітьму.— Невже побігла?.. Ні, навряд. Десь тут, мабуть".
Він пішов поволі понад залізницею. Порівнявшись з містком, Китька раптом почув з-під нього неприязне гарчання. Видимо, ходу його почула Кудла.
— Кудла! Кудла!— ласкаво гукнув хлопець. Але вона загарчала ще дужче.
— Чудно,— дивувався Китька.— Чого вона залізла під місток? І чого вона гарчить? Мабуть, не пізнала... Хіба полізти?"
Китька пірнув у чорну нору. Кудла лютим гавканням привітала непроханого гостя, але поза цим гавканням почув Китька щось інше, від чого його серденько хутко-хутко затіпалось. Він прожогом вихопився з-під містка, бо Кудла, видимо, лютувала не жартома і націлювалась підлатати штани завзятому хлопцеві.
— Щенята... У неї щенята,— посміхнувся Китька.— Ще малі, мабуть, бо тільки вищать. Тим вона й лиха така — боїться, щоб не забрав, дурна.
Він зрадів, ніби знайшов щось дороге-дороге. І пригадалося йому, як Кудла недавно ще плазувала перед хлопцями, щоб підживитись шматком хліба.
— Вона голодна, сердешна,— догадався Китька й миттю зник у темряві.
А Кудла вернулась до щенят в кубло, вирите нею під містком, і припустила їх до свого виснаженого, порожнього вим'я. Вона вже трохи заспокоїлася після недавньої пригоди з шахтаренятами, й тільки невтихомирений голод давався взнаки. Щенята (їх було аж шестеро) жадливо дорвалися до матері, та, не знайшовши молока, жалібно мурчали й скавчали. Кудла винувато облизувала їх, ніби бажала заспокоїти, приголубити й безмірною ласкою надолужити їм недостачу молока.
Над містком з шаленим гуркотом і пихтінням пролетів довгий поїзд і розсипав тисячі іскор. Скількись їх упало крізь дошки під місток, і болісно блиснули Кудлині очі, повні безмежної муки й розпачу. Боляче нило сухе, плесковате вим'я, пекло всередині в шлункові, висхло в роті. Кудла не витримала цих мук, раптом схопилася, скинувши з себе щенят. Вони гепнулись об землю й заскиглили. Кудла вийшла з-під містка, підняла голову й сумно-сумно завила. Глузливим реготом донісся до неї гуркіт поїзда; з неба байдужо дивились злотистовії зорі, а з жита вразливо западьпадьомкав ситий перепел... Довго вона вила, переміняючи тягуче виття на гавкання та на безнадійне скигління,— чи то ридала, чи то нарікала на свою собачу долю, чи, може, виливала свою зненависть і кляла ввесь світ...
По дорозі почулося дрібне гупання босих ніг по м'якій пилюці. Кудла вщухла й сховалася під місток: вона не хотіла виявляти свого горя перед жорстокими, байдужими людьми.
Коли гупання наблизилось, сука вороже вишкірила зуби й загарчала. Стара, замордована голодом, вона звикла тільки до стусанів, камінюк, що ними здебільшого частували її люди, не тільки малі, а й дорослі, звикла, що з підходом людини завсігди треба сподіватись лиха або якої-небудь капості, тому не ждала вже ні од кого добра. Китька, почувши гарчання, зрадів, що Кудла не втекла звідсіля нікуди. Він поліз під місток, зацмокав приязно губами й простяг поперед себе величезний окраєць житнього хліба. Гострий пах свіжого хліба дражливо залоскотав у надто чулім носі старої суки: вона знишкла, але неймовірно не рушала з місця. Отже, Китька так щиро, так запобігливо тикав їй під ніс свій подарунок, що вона нарешті підвелась, обережно взяла зубами хліб, обхопила його передніми лапами й почала вгамовувати пекучий давній голод...
* * *
Китька спізнився до сніданку. Він прибіг просто на шахту й став до роботи.
Прийшов похмурий дядько, вилаяв скількох шахтарів за недбальство, обдивився роботу, дав деякі вказівки старшому робітникові. Нарешті погляд свій зупинив на Китьці. У хлопця тьохнуло в серденьку. Довго дядько дивився на нього з-під насуплених брів, ніби вперше бачив його, потім нешвидко підійшов до Китьки, вхопив за чуба й тричі боляче крутнув його своєю дужою рукою. Китька зціпив зуби від болю, але не заверещав, щоб робітники не глузували, а тільки прошепотів: "За віщо?"
Дядько твердим, грубим, як з барила, голосом спокійно промовив:
— Ти навіщо учора увечері провалив голову ковалевому хлопцеві?
— Нехай не зачіпає.
— Ах ти ж поганець! Гляди мені!.. Коли ще раз почую, я з твоєї спини писанку зроблю! Чув?