За чверть години під місток ринула з гори мутна, холодна вода, піднімалася все вище й вище, нарешті затопила й Кудлине кубло. Сама вона з страшенним криком ледве встигла вихопитись й випливти з бурхливого потоку на землю. Чула Кудла, як заскавчали щенята й раптом ущухли: вода залила їх у кублі й понесла за собою. Сука кілька разів кидалась проти води до містка, та годі було доступитись до нього. Сердешна мати стала осторонь і сумно-сумно завила. Буйний град боляче бив її по голові, пронизливий вітер валив з ніг, та вона того нічого не помічала: пекуче несподіване горе затьмарило їй розум...
Вона вила...
За годину дощ перестав. Чорна хмара посунулась далеко на захід. По небу де-не-де носилися важкі ще хмарки. Проглянуло сонечко й радісно освітило мокру землю, весело одсвічувалось у калюжах, у безлічі іскор на рослинах. Знов усе ожило, загомоніло. Та Кудлі той блиск соняшний здавався за глузливу, образливу, недоречну усмішку з її нерозважливого горя. Вона побігла понад водою, що озером стояла у виїмці побіч з залізницею, й шукала любих загиблих дітей...
Китька підкачав вище колін холоші і, не поспішаючись, пішов навідатись до щенят. Ще здалеку почув він Кудлине виття й догадався, що сталася якась страшна пригода. Серце йому застукало. Він побіг. Коли Китька поліз через воду під місток, то не побачив і сліду Кудлиної нори: її замулило. Немов чим важким ударило його по голові. Він хутко вихопився звідтіль, сів на залізничому валу в мокрий пісок і гірко-гірко заридав...