Чарлз дивився па неї і думав про Лорі Гебб, ту дівчину, в яку він колись був закоханий, і яка дала йому відкоша через два тижні. Тоді він ще не був теперішнім Чарлзом Бенедиктом і навіть не став тим хлопцем, з котрого мав вирости теперішній Чарлз Бе-недикт.
Той Чарлз був довгий, худорлявий, сором'язливий, страждав од самотності, не міг знайти спільної мови з однокласниками, які нехтували ним... Йому хотілося наслідувати їхню хоробру поведінку, але він не знав, як це робиться. Та н що він взагалі знав? І от саме тоді в його житті з'явилася Лорі; впевнена в собі і в своєму місці серед підлітків, вона не побоялася подружити з ним. Може, вона хотіла закохати його, а може, просто пожартувала. Була життєрадісною, простою, але дуже привабливою дівчиною. Привабливою: манікюр, білі вовняні шкарпетки, на зубах завжди хрумтить запашна гумка... Пригадався той єдиний випадок близькості з нею в покинутому старому автомобілі біля саду її батька. Єдиний випадок. Вона безжурно притягла ііого до себе, а потім відсторонила, так само безжурно й баіідуже, ніби між ними нічого н не сталося. Чарлз не міг збагнути цього. Йому здавалося, що його життя обірветься, що вій не зможе жити. Але його шістнадцятирічне життя тривало, він закінчив школу і дістав стипендію, щоб навчатися далі в університеті, а Лорі покинула його і одружилася з хлопцем, старшим за неї на кілька років.
Оце і все.
Ці події знов увійшли в Чарлзове життя, обурюючи його. Важко сказати, що більше обурювало його — сам розвиток подій, де він виступав неповнолітнім батьком, відштовхнутим батьком дитини, чи фіипл — оця особа у його детройтському кабінеті, яка не спускає з нього очей.
— Певно, кмітливий чоловік твого польоту не хотів би мати ніякого клопоту, чи не так? — вела далі дівчина.
— Я дуже хотів би допомогти тобі... щоб...
— То не тягни! Бо мені до зарізу потрібні гроші! Ніші!
— Я дам тобі, скільки скажеш...
— Я голодна. Давай зараз же.
Віп витяг гаманець і незграбно відрахував їй кілька крупних банкнотів. Дівчині перехопило дух. Вона розглядала гроші, переводячи погляд з однієї купюри на іншу, потім вимовила:
— Дякую. Дякую, що не поскупився.
— Зачекай, я ще випишу тобі чек. Ти певно... певно, дуже голодна... Давно не їла?
Вона зашарілася, ніби приємно вражена несподіваною увагою з його боку. В ній навіть прозирнула жіноча тендітність.
— Та вже щось куплю. Не турбуйся.
— А ти зможеш... дати собі раду?
— Ще й як!
Нона раптом натягла на голову капелюх.
Хотіла зробити це грайливо, але не змогла приховати свого збентеження. Ні, вона не дитина й не дівчина. На обличчі, шиї вже намітилися зморшки, злегка позначені брудом. Розпусна дитина — його донька. Двадцятишестилітня.
— А що ж ти робитимеш? — поцікавився Чарлз. Йому бракувало повітря, хотілося сісти, але він і
далі розмовляв стоячи.
—— Житиму. Своїм життям.
— Куди ти зараз поїдеш?
— Нікуди. Тут, у цьому місті, мені зовсім некеп-сько. її слова ввігнали Чарлза в піт.
— У цьому місті?
— Авжеж. Велике місто. Про таке я мріяла все життя.
— А не хотіла б ти податися ще кудись, скажімо, до Чікаго?
— Ні, дякую,— відказала вона безтурботно.— Я хочу бути ближче до тебе. Адже тут я зустріла батька, свого справжнього батька, і не хочу втратити його. Чи могла б я навідуватися до тебе додому, по неділях.
— Ні, не роби цього!
— Чому? Ти соромишся мене?
— Ти ж знаєш... знаєш... послухай,— насилу вимовив Чарлз.—Мені недобре... Це такий жахливий удар для мене...
— Ти не хочеш доньки?
Чарлз із страдницьким виразом заплющив очі.
— Не хочеш подружитися зі мною? Га?
— Звісно, що...
— Ти брешеш! Брешеш, як останній негідник! — весело заявила дівчина.
— Я не хотів образити тебе. Повір мені, будь ласка,— затинався Чарлз.
Вона ще глибше натягла свій клоунський капелюх. Повернулася до дверей.
— Не розкисай. Я люблю пустувати. Щоб ти знав, у мене своє життя і свої плани. Сама заведу собі другів. Єдине, що мені потрібне, це гроші і якийсь куток, де б я могла притулитися... Мені зайвого не треба, я не така. Це не для Сміт. Отож заспокойся.
Чарлз спробував усміхнутися. У її словах для нього звучав порятунок.
— Хочу, щоб ти звав мене Сміт. Так мене звуть.
— Сміт,— ледь чутно вимовив Чарлз.
— Ми з тобою навіть могли б укласти угоду, запросити юриста,—докінчила вона, збираючись іти,— як це роблять у вас в Детройті. Згода?
Кілька наступних днів Чарлз чекав од неї дзвінка. Коли вдома дзвонив телефон, у нього обривалося серце. Але вона не дзвонила.
Його життя йшло, як і досі, ті самі справи, клопоти. Минув тиждень, другий. До нього прилітали з Нью-Йорка, він сам злітав до Нью-Йорка. Злітав до Лос-Анджелеса на нараду. Але на відстані весь час думав про дочку, про дружину й синів... думав про свій затишний кабінет удома, про контору в центрі міста, про великі фотографії, карти й схеми, над якими працював, намагаючись втілити свої задуми в життя. Але все це тепер видавалося йому не вагомим, примарним. Він нічим не володів по-справжньому і не міг нічого довести до пуття.
Іще думав про Лорі Гебб. Десь далеко, в іншому місті, обідаючи в затемненому розкішному ресторані, він ввічливо кивав на слова своїх компаньйонів, а думав про Лорі Гебб, про те життєрадісне дівчисько, в якому навряд чи було п'ять футів зросту, з багатозначними посмішками, швидкою мовою, милими жартами — просте дівчисько, як на його сьогоднішній розум, але тоді для нього не було чарівнішої. її недбало оголені руки, її ноги, принадлива звичка жувати гумку — завжди жувала гумку! Пригадувалось її по-дитячому енергійне тіло, округле тендітне личко з рум'янцем і її вогненне волосся, довге й звабливо закручене внизу. Лорі зрадила його. І тепер, через двадцять сім років, він відчував майже фізичний біль від думки, що вона брехала йому, зрадила його. Оте дешеве дівчисько водило за ніс Чарлза Бенедикта. Вона жила, зовсім забувши про нього, народила дитину, його дитину, дожила в їхпьому місті до сорока, спилася, мабуть, і тепер пішла з цього світу.
Мати його дочки.
Всюди, де йому доводилося бувати, навіть на марудних виснажливих нарадах з мером міста та його помічниками, його аж пересмикувало від однієї згадки про Лорі. Про сам факт її існування в його житті. Як і всі факти, як статистику, виміри й дати, сам факт існування Лорі вже не можна змінити. Доки живе їхня дочка, доти житиме все, що породило її, житиме, десь причаївшись у ній, у її генах.