Шукав у натовпі дівчину з рудим волоссям. Дівчину, яка була не зовсім дівчиною.
Кілька разів він підходив до її помешкання й стукав у двері. Але ніхто не відповідав. Одного разу він чув, що в кімнаті надривалося радіо, проте й тоді йому ніхто не відчинив.
Чарлз мріяв про неї — про дівчину з вогненно-рудим волоссям.
Нарешті вона подзвонила йому. Сказала кволим голосом:
— Ти потрібен мені. У мене неприємності.
Коли він увійшов до кімнати, вона лежала в ліжку. Цього серпневого дня у місті стояла спека, було душно, а вона лежала в ліжку під кількома покривалами і дрижала. Вона запитала Чарлза:
— Чому ти їхав так довго? Ти не заявляв у поліцію? Мені весь час вчуваються поліцейські сирени. Я не поїду ні з якою швидкою допомогою, обхоплю двері ногами і не поїду, пе дам себе витягти звідси... Хай розірвуть мене надвоє, але не дам, щоб мене винесли крізь оті кляті двері...
— Ні, я нікому не заявляв. Усе буде гаразд,— заспокоїв її Чарлз. У неї було перекошене, жахливо обличчя. В кімнаті стояв задушливий сморід. Вона лежала горілиць на матраці, без подушки, на зібганому простиралі.
— Що сталося? — спитав Чарлз.
— Нічого. Мепі треба грошей. Оце і все. Грошей. І щоб зараз.
— Може, покликати лікаря?
— Ні, ніяких лікарів.
— Ллє ж... але ж ти нездорова... Вона закричала, зводячись на лікті:
— Спробуй сунути свого носа в мої справи і ти пожалкуєш! Що ж, звісно, ти мій батько, але тільки й того... В мене є свої плани... Хочу побачити західне узбережжя... Я драпаю з цього паршивого міста... мені треба грошей. Я загубила гроші, якими збиралася заплатити за квартиру. А ще мені треба віддати сто доларів Джінпі. Я загубила номер твого телефону і ніяк пс могла знайти телефонну книгу...— Спересердя дівчина заплакала і почала гатити по покривалу сухими кістлявими кулачками,— А ти... ти мені не потрібпий! Я не люблю тебе! Ти ні разу не назвав мене на ім'я, та й ніяк не називаєш мене! Ні рану не поцілував! Я не люблю тебе! Я драпаю звідси І мені потрібні гроші, і ти краще дай їх мені, якщо не хочеш неприємностей... Я подамся в Каліфорнію і, и к що колись повернуся на цей смердючий смітник, то лише такою, яку всі оці виродки будуть цілувати в сідницю, бо тут є... є виродки... по них так і плаче в'язниця, повір мені,— її голос піднісся аж до зойку,— и к що вони гадають, що можуть обдурити мене! Мене! Ііопихати мною! Пі, вони пе будуть попихати мною. Н так їм і сказала, що я їх можу в одну мить запроторити до в'язниці, що мій батько ось так,— вона підняла вгору два щільно стулені пальці,— ось так із самим мером Детройта і з комісаром поліції, тому я можу пересадовити всіх отих проклятих сучих синів!
— Кому ти це казала? Хто вони? — обережно спитав Чарлз.
— Давай мені гроші, і забирайся звідси геть!
— Але...
— Я сказала, давай! Я вмираю! Я не можу так! Ти хочеш здихатися мене, хочеш, щоб я вмерла, ти, мерзенний негіднику, я знаю, я бачу по твоїх поганих лихих очах, якщо я помиратиму, ти запхасш мені в рот покривало і задушиш мепе, тільки не бреши, я знаю, ти навалишся на мене і запхаєш покривало мені в горлянку, задушиш мене, а потім підпалиш будинок... я знаю тебе... бачила твої фотографії в газеті...
Вона вже сиділа, розмахуючи на всі боки кістлявими кулачками. Обурено теліпалися її маленькі неживі груди.
— Давай гроші! Давай мені гроші.
У нього серце несамовито калатало. Вона не дівчина, не жінка, не людина. Вона була просто живою присутністю і більш нічим, нічим, окрім злої, змученої плоті, якимось чином приведеної ним на світ. Його дочка. Невже він міг би справді задушити її? Навалитися на оце маленьке розгніване тіло, затиснути його колінами і запхати оту огидну ковдру їй у горло?.. В її злий рот?
Чарлз приклав руку до грудей і відчув, як шалено б'ється під рукою його збурене серце. Він витяг гаманець.
— Ось, бери гроші! — промовив Чарлз пошепки.— Це для тебе! Купи собі, що хочеш! Живи, як хочеш, і роби, що хочеш. їдь до Каліфорнії, дивись, що хочеш,— квапливо шепотів він, ніби побоювався, що хтось підслухає.— Перед тобою все відкрито... Ти молода... Все приваблює тебе, чекає на тебе... не бійся...
Побачивши гроші, вона ніби прокинулась, для певності струснувши головою, неначе щоб прогнати сон. Нахилилася схопити гроші.
— О боже, ти врятував мені життя... ти врятував мені життя...—повторювала вона знову й знову.
№
Чарлз спостерігав, як вона хапала гроші, банкнот за банкнотом. її неживі, білі, худі груди обвисли. Ключиці аж світилися з-під шкіри.
— Ти врятував мені життя...— Вона витерла щоки, ніс— Боже, це ж добре. Якраз вчасно... А тепер можеш іти.
Але він боявся прощатися. Невже не було більше про що говорити? Він повинен обов'язково пояснити їй, сказати: "Ти змінила моє життя... я люблю тебе..."
— Тепер можеш іти,— нетерпляче повторила вона.
— Ти... ти не бійся...
— А чого б це у бісового батька мала я бояти-си? — скоса зиркнула вона на Чарлза.
Заточуючись, він вийшов па вулицю. Повз нього повільно проїхала патрульна поліцейська машина. Повітря аж тремтіло від спеки. Простуючи до своєї машини, Чарлз побачив трьох молодих людей — хлопців чи дівчат, він так і не розібрав,— які, спершись об стіну будинку, сонними очима втупилися в протилежний бік вулиці. Чарлз теж глянув туди, але нічого не побачив, крім покинутої бакалійної крамниці. Нони були не по літах урівноважені, з порожніми, голодними, розсудливими обличчями хитрих, але безсилих звірят. Чарлзу раптом стисло серце від жалю до них і до своєї дочки, таких молодих і водночас таких старих людей. Місто не прийняло їх, відняло в них майбутнє.
■— Може, дасте що-небудь, містере? — якийсь хлопчина простяг до Чарлза руку. Чарлз миттю спорожнив гної кишені — двадцять п'ять центів, дві монети по двадцять п'ять, півдолара, кілька десятицентових монет. Він зсипав їх одну за одною в брудну, тремтячу (І байдужу руку, аж поки в нього нічого не лишилося.