Коли Чарлз повернувся до контори, секретарка повідомила:
— До вас приходила якась молода жіночка. Вона казала, що ви обіцяли взяти її на роботу.
Чарлз приховав здивування.
— Як її прізвище?
Секретарка подала папірець. "Елізабет Джун Сміт".
— У такому чудернацькому одязі. Широкі штани... І наче ковбойський капелюх.
— Я ніби такої не знаю,— сказав Чарлз. Він зайшов до свого кабінету і забув про дівчину. На стіні павпроти нього висів збільшений фотознімок міста. Чарлз сидів, розглядаючи знімок і мріючи про чудове, казкове, досконале місто, яке виростає на місці сфотографованого.
З вікна видно куточок цього міста, але, огорнутий смогом, він нецікавий. Раптом Чарлз відчув, як у ньому, проймаючи все єство, піднімається несподіваний приплив відрази.
Додому Чарлз повернувся пізно, десь над восьму вечора. Дружина сказала, вибачаючись:
— Хлопці були голодні й повечеряли самі. Шкода...
— Та нічого.
— Найменший — чотирирічний Террі — показав батькові свій малюнок. Білявий, надзвичайно вразливий малюк без кінця щебетав тоненьким здивованим голоском. Чарлз дуже любив синів, йому аж не віри-лося, що це його сини, що саме він дав життя цим створінням.
Франсіс налила йому чогось міцного, і Чарлз із склянкою в руці подався до своєї кімнати. Свій кабінет він любив. Тут усе було так, як він залишив уранці. Він визирнув через вікно у дворик, де ще двоє синів гралися з якимось хлопчиком. Трава на газонах яскраво зеленіла. Полишені автокосаркою смуги були неприродно різкі. Це добре, що сьогодні приїздили робітники й підстригли траву і що все утримується як слід.
Чарлз самотужки вийшов у люди, створив порядне життя для себе й для синів, і це здавалося йому неабияким досягненням.
Франсіс подала вечерю і розповіла, що вона сьогодні робила. Він, як завжди, намагався уважно слухати її. Його дружина була весела, жвава блондинка. Правда, останнім часом так складалося, що подружньому життю він приділяв менше часу, ніж хотілося б. Чарлз одружився з Франсіс, своєю ровесницею, шістнадцять років тому. Обоє походили із зубожілих родип, хоча вона була городянка, а його батьки жили на занедбаній фермі, на околиці невеликого містечка біля західного кордону штату. Коли вони зустрілися, життя в пих обох тезк було схоже, Франсіс навіть зовні скидалася на нього — струнка, ширококоста дівчина, непогана спортсменка. Вони були помітною, симпатичною парою — обоє біляві, привітні, одне слово, звичайне здорове подружжя... Це вже згодом, десь років під тридцять п'ять, Чарлз відкрив, що він людина не пересічна.
Тепер справи вимагали від нього мандрівного життя, а Франсіс сиділа вдома, і хоч вона лишалася така ж, як раніше,— ясноволоса, чуйна, любляча, добра жінка,— але якось віддалялася від центру його устремлінь, приміром, як старша сестра, чи що.
Він дуже любив дружину і синів, жив для них.
Після вечері Чарлз працював у кабінеті. Телефонував у справах. Та сьогодні щось заважало зосереди-
тися, відволікало, щось було негаразд, не вщухало невиразне відчуття тривоги. Мимоволі намагався щось пригадати, але марно. До двереіі кабінету підійшов Брюс, і Чарлз відразу збагнув, що старшому синові щось потрібно. Він давно звик до того, що людям завжди щось потрібно від пього, він непомильно розгадував їхні хитрощі, приховані за вихованістю та безтурботними, щирими усмішками. Брюсу вже чотирнадцять, він увесь вільний час гуляє на вулиці, але сьогодні залишився вдома і ось тепер торохтить лагідному всміхненому батькові:
— Отой хлопець у школі... як він мене дратує... і знаєш — він негр... Я справді намагаюсь не кривдити І'ЇОГО... Сьогодні на уроці історії, уявляєш, один учень не знав, що таке Хіросіма, хоч усі знають, що там скоїлося...
Брюс знав, що батько дуже любить його, але останнім часом зробився незрозумілий, дражливий, замкнувся в собі, ніби хотів вирватися з-під батькового впливу. Однак зараз син користався з того, що був батьковим улюбленцем, і теревенив, щось приховуючи за жартівливим, змовницьким тоном.
— Ти хочеш про щось поговорити зі мною? — запитав Чарлз.
Син опустив очі.
— Розумієш, щось чудне... Я не хотів казати матері...
— Що саме? — квапливо перепитав Чарлз.
— Сьогодні в школі на останній перерві — ми вже збиралися на бейсбол — до мене підійшла якась особа.— Брюс хотів своїм виглядом заспокоїти батька, мовляв, це новина як новина, нічого особливого і не варто хвилюватися.— Дівчина...
— Дівчина? Твого віку?
— Ні, не мого. Старша. їй, мабуть, усі двадцять.
Чарлз здивовано дивився на сина. Він не думав, що тій дівчині стільки років.
— Не знаю, що їй треба, може, хоче, щоб ти влаштував її на роботу, абощо... Вона з Мсдіии, каже, це твоє рідне місто... звідки вона довідалась? Не знаю, що їй треба... Вона весь час витріщалася на мене. Якась дивна. Казала, що дуже хоче їсти. Вчитель був у сусідньому кабінеті, мабуть, підслуховував. Він звелів їй вийти...
— Але чого вона хотіла?
Брюс провів по лобі долонею — меланхолійний жест невпевненості, якого він навчився від старших, може, й від батька.
— Здається, вона була біля нашого дому. Принаймні вона так каже. Вона знає, як і що в нас дома — певно, зазирала до нас у вікна...
— Що?
—■ Вона була якась збуджена й ніби посміхалась до мене. Це вже коли зайшов містер Бедфорд. І весь час торохтіла, плела щось недоладне... казала, що має право жити у нас, так само, як я, що ми повинні дозволити їй жити з нами... що в тебе багато грошей І ти хочеш роздавати їх бідним, так ось вона бідна, і ти маєш віддати їй ті гроші...
— Я маю віддати їй гроші?
— Ну щось таке. Та вона якась божевільна... весь час хихотіла і все підсовувала до мене свій стілець... А вдягнена, мов справжнісінький псих...
Чарлз відчув, як у нього закалатало серце. Він дивився на сина й намагався вгадати, чому той раптом замовк. Брюс стояв і ніяково дивився на батька.
— Що ще? Говорила вона ще щось?
— Це все,— відповів Брюс.
Смагляве розумне обличчя старшого сина так і лишилося непроникним. І Чарлз перепитав ще раз:
— Більше нічого не сказала?
— Ні.
Але й тепер він не повірив сипові.
Наступного ранку вона чекала на Чарлза в коридорі перед його кабінетом. Сиділа на підлозі, підтягнувши коліна до грудей.