Хоч говорили ми хвилин п’ятнадцять,
Та попрощалися, як давні друзі,
І я подарував йому на спогад
Свою найкращу вудку і садок,
Який мені наповнить не вдалося
Ні краснопіркою, ні срібною плотвою
Із того озера, яке, тепер я знаю,
Не заросло і чистим збереглося.
І мій садок порожнім не лишиться.
* * *
Втома вечірня на камінь присіла.
Тіні шукали
під голови сіна.
Сіріло. Темніло.
А Сутінь Туманівна
зілля варила,
в гості заманювала.
І місяця-красеня роздуми мучили –
як його вислизнуть
пальцем з обручки.
Обридли і зорі, і двоє,
що знову щасливі
при місяці стоя.
І той же маяк,
що в самотності блима
і вічно чекає, і тим і живе,
що хтось його знову помітить
і мимо,
як мимо чужого
повз нього пливе.
Невже це довічно – дивитися з неба
на псарню, що виє
щоночі на тебе,
і срібну стежину води
топтати лише
уві сні, як завжди.
А в хаті Туманівни стіл у кутку
і чарка стоїть
на кленовім листку,
і пахощі м’яти, і можна обняти,
втомити Туманівну
в п’янім танку
і ніжно втопити
в духмянім стіжку,
і вічність прожити
сп’янілим від зілля,
якого ніхто не подасть на похмілля.
Запитує в себе,
запитує в Бога
чому б не звернуть на узбіччя дороги?
Туди, на галяву, де Сутінь Туманівна
зілля варила
в гості заманювала.
Навіщо упоперек вічного плину
протоптана мріями
срібна стежина
уперлася в берег,
де знову ті ж двоє,
і знову щасливі
при місяці стоя?..
* * *
Віддаляється гроза,
тільки дощ непевно мряче,
вибачаючись неначе
перед шибою в сльозах.
І гримить над степом грім,
і веселка, як в трьох лицях,
і на стежечку пролився
сонях душем золотим.
Голуба струмить волога,
і нагнулися гілки,
де – щокою до щоки –
двійко яблук над порогом.
Спогад душу розворушить –
і душа, як на крилі.
Та устами до землі
припадають стиглі груші.
Дрібен дощ перестає,
потім знову за своє, –
дрібно сіє, мов крізь сито,
ніби хоче попросити
в когось більше, ніж дає.
* * *
Вже від багаття – тільки тління,
як те кочівляне томління,
що йде з нажитками своїми
дорогою сліпого диму.
Іде, іде в обітовану,
не помічаючи між тим,
як розсівається і тане
поперед нього синій дим.
* * *
Глухо в Дикому полі
і ні коня, ні волі.
Обліжний туман стоїть
і п’є із мого шолому
воду з Дінця і Дону.
Спить душа і не спить.
Думає думу безсонну.
Оврул мені не свистить
і не видно кінця полону.
Скрикне птах в комишах,
і, наблукавшись ярами,
ніби з глибокої ями,
завиє вовча душа,
піднімаючись вгору, вгору,
аж доки не вириє в небі нору.
Відчувши у серці голку,
раптом позаздрю вовку,
що в темінь таку над світом
розгледів, де нору рити.
Мав би сіркові очі,
завив би я серед ночі
і звив би якесь кубло,
бо так усе остогидло
на світі, де править бидло,
з Хоми вироста Хамло!
І просвітку вже нема...
А над степом туман, туман, туман, спочатку в ярах, долинах, як раб, повзе на колінах, нагнувши голову долу, цілує вербам подоли, клубиться, росте, навалюється на степ, і вже – над панами пан – аж по Горлівку скрізь туман, а з Горлівки на Лиман перекотиполиться бусурман, на всі боки і звідусюди то горбатим повзе верблюдом, то на лузі стіжками сіна, натомившись, перепочине, то піднявшись, пливе, як дим, що забув, коли був молодим і де народивсь, і коли, над яким піднімався краєм, ні багаття свого, ні золи – нічого не пам’ятає. Звідусюди й нізвідкіля на села повзе , на поля, толоче високі трави від Ізюма аж до Полтави. І вже наповза на Київ річками триглавим змієм...
Спис над змієм підняв святий, кінь копитом у землю вдарив і закляк, – перед ним не змій, а приблудна якась отара, розбрелась аж по самий обрій, уляглась на траві під лісом... І в задумі схиливсь Георгій, обхопивши руками списа.
А туман, обложивши Київ, ніби всім уже очі виїв, ніби всім закладає вуха і ні слуху уже, ні духу, тільки він, тільки він один, і навіть на сполох дзвін, як в ополонці, плава, і стукають тихо-тихо, неначе розносять лихо, обережні підкови, і не чути ні Святослава, ні його Золотого слова.
Ще глухіше в Дикому полі.
І ні коня, ні волі.
Тільки туман стоїть.
Оврул мені не свистить.
Спить душа і не спить,
Міряє в темному полі
думкою відстань до волі.
Нечутним плином вода
в Дінці очерет гойда,
змиваючи сонну ряску.
І шерхотить очерет,
вриваючись в мій намет
надією
після поразки.
* * *
З кожним днем самотнішає осінь,
з кожним днем біднішою стає.
От і сонце вже роси не п’є.
Ледве-ледве вранці підвелося.
Осокір зітхає безборонно –
вже немає половини крони.
А нагнувся долу у тремтінні
і розвів гілками усіма:
– Господи, і половини тіні,
котру не підняти, теж нема!
Що не день самотнішає осінь,
вже нікому не потрібна зовсім.
І про все, що думає вона,
знає тільки баба кам’яна.
І куди не стукай – все одно
жодне не засвітиться вікно
і ніхто їй двері не відчинить.
Темінню лякає пугачівна.
Де вони, ті друзі із єлеєм?
Всіх, як вітром з півночі, змело.
От уже і листя проти неї
червонясті п’яти підняло.
А було ж, було іще недавно,
ніби ще минулої доби,
дружньо поспішали вранці-рано
поклонитись, навіть за гриби.
А сьогодні вже не поспішають.
І її багряні килими
стелять іншій... Іншу виглядають,
вгору піднімаючись, дими,
що й самі лежати килимами
будуть незабаром під ногами,
у тієї, що не за горами,
їде вже по вимитій дорозі,
їде зі своїми килимами,
їде при озброєнім морозі.
Недалеко дзвоники дзвенять
і далеко світиться корона!
І яка сороча метушня!
В небі розкричалися ворони.
Як прислуга бігає луна.
І стоїть байдужа і стороння
при дорозі баба кам’яна.