* * *
Така роса, палахкотінь,
що поглядом, куди не кинь,
ти попадеш, як пальцем в небо,
в живу краплину, що до тебе,
тобі тобою усміхнеться і,
відірвавшись, як від серця,
в траві зникає через мить.
І сонця плями біля хати
гарячі, мов дитячі п’яти,
якими світ кудись біжить,
кудись тікає і зника,
хоч біля нашого садка
паркан без жодної щілини
і золота очеретина
у кожній дірці від сучка.
* * *
Далеко... далеко... (не допливти
навіть осіннім маревом).
Там з ложкою біля плити
нахилилась мати над варивом
із нового вже урожаю,
і вкотре попереджає,
щоб я не сідав на ліжко,
бо дуже вмивалась, кішка
і чула сусідка в місті,
що вже нарешті, амністія...
Там, як тоді, чавунна
опівдні над степом спека,
без колеса спить Фортуна,
а в колесі спить лелека,
Батьки спочивають з миром,
на цілу вічність намаявшись,
і час зупинивсь землеміром
і стоїть із трикутним маятником,
стоїть і чогось чекає
на золотій стерні,
а того, що був на стіні,
годинника вже немає,
лише невеличка дірка
від цвяшка,
де годинник висів,
та ще збереглася гирка
та ланцюжок
зберігся...
* * *
Олександрові Чижику
Батьки чекали:
Може, ще приїдуть...
І самогонку гнали про запас.
Та замість нас
приходили сусіди
і святкували з ними
замість нас...
Невинні перед світом і законом,
лежать батьки
під чорним териконом,
не висловлять ні болю, ні обиди.
Навколо них плита біля плити, –
так тісно оточили їх сусіди,
що поруч з ними... не лягти.
* * *
На кожнім перехресті діжка квасу.
І так багато музики і часу,
і вірші, і дівчата, і вино,
і вічність до вечірнього сеансу,
де йтиме не для підлітків кіно.
Було багато музики і часу,
було багато квітів і героїв,
бо навіть у трамвай сідали з боєм.
Гримів оркестр. І рухались колони.
А вулиця – в полотнищах червоних,
якими приховали на балконах
усе, що назбиралось за літа:
від зламаних стільців і до пальта,
які і по сьогодні там під пилом...
А нас немає, нас неначе змило.
Ні скверика, ні лавки в іменах,
які уже за містом на хрестах,
ні музики тієї, ані часу,
ні хлопчаків, що штурмували касу,
бо йтиме не для підлітків кіно.
Але вони проб’ються все одно...
Та мова не про них.
Про інше річ,
про те, що, переглянувши кіно,
ми вийшли, як сліпі,
і прямо – в ніч.
* * *
Озеро
Я пам’ятаю озеро, як сон,
При березі курінь із очерету
І діда на пеньку перед багаттям,
Де юшка закипає в таганку,
З якого позира більмаста щука,
Широколисті відблиски латаття,
І лілії, і ниточку вужа,
Що пришиває хмарку золоту
До голубого плеса
і щоразу
Пригадую давним-давно минуле
З деталями, відсутніми раніше,
З відсутніми раніше кольорами
І звуками. І я вже сам не знаю,
Що в дійсності було, а що сьогодні
Примхливо домальовує уява
На білих плямах пам’яті моєї.
А, може, проявляється поволі
Не тільки те, що я тоді побачив
І міг почути, але й те,
Що діялося в мене за плечима,
Що відбувалось потім поза мною
І фіксувалося, скажімо, третім оком,
Яке дивилося тоді, як з висоти,
На мене і на світ, що був довкола,
І став тепер у спогадах чіткішим,
Об’ємнішим... Так ніби вчора...
Над озером стою. Вода прозора
Гойдає тіні і ранкову тишу,
Ледь шурхотять густі очерети,
Поміж якими стежки не знайти.
Іще вологе листя і трава,
Високим роєм в затінку мошва.
Витрушую із чуба порох сіна.
Кружляє джміль навколо конюшини.
То збоку, то над нею джемелить,
То крилами роздмухавши вуглинку
Свого тільця, спалахує на мить.
Жую рогіз і на хиткім човні
Пливу, і роздивляюся на дні
Незграбних раків, спинку окунця –
Така вода, як з Божого лиця.
Ще стрілка рівноваги не тремтить,
І не гойднулась терезами віть,
Де жевріюче яблучко висить
Над спокоєм первісного буття.
Думок немає, тільки відчуття
Тепла і світла, радості земної.
І тихо тане музика в мені,
І в небі синім ангел наді мною
Пливе, як я, у золотім човні...
Про вечір нагадають комарі
І доки дід потрусить ятері,
Я назбираю в лісі сушняку
І нарубаю на старім пеньку,
І розпалю багаття. Сизий дим
Відіб’ється у плесі золотім.
А світло піднімається угору
По стовбуру старого осокора,
І вже на тому березі пітьма,
Відбившись у воді, стоїть сторчма,
Зливаючись в одне з очеретами,
А потім дід мені розповідає
Казки, які я знаю і не знаю,
Про море і вітрила вдалині...
І місячною стежкою вві сні
Я знов пливу на дідовім човні.
Переді мною гострий очерет
Розсунувсь, пропускаючи вперед,
І я нарешті на широкім плині
У мене хліб і яблуко в торбині.
Я вперто налягаю на весло,
Та закрутило човен, понесло –
То чорторий, то знову бистрина,
А на порозі брила кам’яна
І той поріг, як справжній водоспад,
І я гребу, гребу, гребу назад
До озера, до діда в курені,
І просинаюсь, плачучи вві сні,
Що й потім снився інколи мені...
Мій дід помер, фантазії померкли.
Розвіялися мрії і дива
І я у місті розуму набрався,
Який ми більше цінимо, ніж душу.
Хоч випадку такого, щоб диявол
З людиною за розум торгувався,
На світі ще ніколи не було.
Життя, як ліс осінній, оголилось,
А в пам’яті неначе крізь туман
Постало озеро
Ще кращим, ніж було,
І я поїхав у своє село,
Щоб глянути на нього ще хоч раз
Та поклонитись дідовій могилі.
Три дні я проблукав у тому лісі,
Де кожну стежку у дитинстві знав,
Пролазив крізь густі очерети
І натикався на мілкі озера,
Але того я так і не знайшов.
Можливо, обміліло, заросло,
Змінилося, і я уже не міг
Його впізнати...
Стільки літ минуло...
В ровесників запитував про нього,
Та кожен з них лише здвигав плечима.
Напевне, що воно не збереглося,
Вже стільки тих озер, як не було.
Болотом стала річечка Савинка,
І не впізнати береги Дінця.
Все незнайоме і чуже довкола...
Але душа сюди постійно рветься,
Бо все ж таки щось є і поза тим,
Що очі бачать, чують наші вуха.
Проте цією думкою тоді
Не міг себе я втішить на вокзалі,
Чекаючи на поїзд. І не зчувся,
Коли до мене хлопчик підійшов
Із кошиком лозовим, у якому
Зашерхотіли панцерами раки.
Купуйте, дядьку! Бачите які!
Таких великих у Дінці немає,
Це тільки в озері... Бо там така вода,
Що пити можна... Чиста, мов сльоза. –
Він посміхнувся, а в його очах
Світилось озеро, що я знайти не міг.