Що їй, бабі, метушня навколо?
Все, що вітер прикотив у Поле,
той же вітер – з Поля видува.
От і знову, безпритульне, голе
покотилось перекотиполе,
степової Ніки голова.
* * *
Валун
Під місяцем в Дикім полі
чорний, як вороняччя,
в Полі, як у неволі,
валун при дорозі плаче.
Змахнуть би йому крилом
над вічним своїм гніздом,
чи степом із краю в край
прокотитися, як курай.
Та може лише біда
підняти його з гнізда,
щоб він росою безсило
оплакав чиюсь могилу.
Прибульцем з іншого світу
чорніє в степу глухому
і знають лише копита,
скільки вогню у ньому.
* * *
Тінь-тінь-тінь-тінь плаче в степу полин тінь-тінь-тінь тужить сухий полин полиновий пилок літа гіркота гіркота-а гіркота-а тужно затужить птах шастає страх в очеретах вітер у комиші штопають степ шпориші куриться Муравський шлях вітер здіймає прах
А степом стежки стежки стежки
якими пройшли віки віки віки
важкі несучи мішки
і з усім що було в мішках
погубилися в полинах
тільки вітер здіймає прах
тільки вітер гуде в степах
тільки вітер в Дикому полі
пам’ятає про їхні долі
і про все що тоді було
тільки вітер яким змело
все і всіх... і яка вина
їх усіх
а можливо гріх
перед степом чи перед Богом
що згорнулась їхня дорога
чорним коконом валуна
все поглинула давнина
Тільки баба стоїть кам’яна тільки туга стоїть навкруги тільки чайка ки-ги ки-ги ки-ги тільки чути фю-іть ідіть ідіть ідіть тропою забутих обрів за обрій за обрій за обрій ідіть
із часом своїм і світом
за вами спекотний вітер
в Книзі Степу перегорта
сторінку...
За вами клубиться прах
і курява на шляхах
закриваючи ваші спини
пропливе пропливе пролине
і розсіється в полинах
над полеглими в цих степах
над горбами їхніх могил
над протоптаними стежками
і за вами за вами за вами
зачиниться небосхил...
...і знову роки роки роки топчуть НОВІ стежки і горбляться на стежках під тим що несуть в мішках і знову фю-іть! фю— іть! ідіть! ідіть! ідіть! у степ що співа дзвенить з шоломом і без шолому пийте з Дінця і Дону...
* * *
"Корогви над степом широким
розвиваються в різні боки,
одні Рюрикові, інші – Давидові..." –
так автор "Слова" повідав.
Чайка плаче "ки-ги, ки-ги", –
не з’єднати їй береги.
Розмежований світ.
Плаче самотній слід.
Спільну в дитинстві мову
забули мій жест і слово.
Руки летять врізнобіч,
неначе у темну ніч,
і тільки свіча розлуки
з’єднає на грудях руки.
Плаче моє ім’я,
на два розпадаючись "я".
Схилюсь над своїм Дінцем –
з-під лиця виплива лице.
В чорних обіймах змія
плаче моя надія,
плаче в його петлі,
відриваючись від землі.
А її утішає змій,
язик роздвоївши свій.
* * *
Сюр.. сюр... сюр... сюр... сюр... тягнеться ніби услід за тим, хто пішов у світ тінню Григорія Савича, напевне, відповідь знаючи на вічні "чому?", "навіщо?", і не повернувсь до нас, зумером – в інший час, в минуле, яке за нами давно заросло хрестами, зумером – в світлий день, котрий, може, гряде сюр... сюр... сюр... сюр... в тишу, у ніч, в туман...
А відповіді нема.
Листя в кроні осінній в такому ж, як я томлінні, в пориванні кудись втекти від себе, від самоти, хоча б у далекий спогад, а спогад, як та дорога, гливка, безкінечна, довга... Засну на пахучім сіні, та сни мої неспокійні, ще й голка та ж сама в сіні, і холодно від роси, і смерть стоїть без коси, в цю мить і вона безсила: земля не приймає тіла, а душу виймеш із себе – душі не приймає небо...
А крона всю ніч осінню
беззахисно так тремтить,
що хочеться світ накрить
бодай би своєю тінню.
Але у такий туман
і тіні у мене нема.
Тільки томління, довге, осіннє, і до знемоги – до себе, до Бога, до всіх і до всього зумером сюр... сюр... сюр... сюр...
і зводить за муром мур,
густішаючи, туман,
а відповіді нема...
* * *
А вже в моїм теремі злотоверхім
покрівля розвалена...
І хмари горять над степом,
і птахи кричать віддалено.
Як бігла в степу за літом,
як бігла разом із вітром,
так на бігу й лягла
за вітром в степу ковила.
А дерево лист зронило,
і серце... так защеміло
у несподівано ветхім
теремі злотоверхім.
І дубові літо сниться,
не тішить його синиця,
у небі без журавля,
як зайве, стирчить гілля.
Вітрами гуде неспокій
у кроні його широкій,
ночами луна в дуплі
метається на мітлі.
Не вабить небесна синь,
і клоняться віти долу,
де вічно голодна тінь
ходить і ходить довкола.
До лісу
повз білі гори
Дінець небесно-прозорий
котить свою блакить,
а в лісі, вже через мить,
як підпалений, палахкотить
і сам, як вогню лавина,
палаючим світом плине.
Петляючи, як сліпець,
тікає у степ Дінець
і довго степом осіннім
біжить із вогнем на спині.
І хмара над ним кривава
пливе, як ворожа слава,
як знамення в сон Святослава.
* * *
... І пройшли вони із мечем,
наче полум’я комишем, –
і над ними високий дим
по сьогодні –
небом глухим.
І все допили у спеку,
за горло стиснувши глека
так, що, тріснувши під руками,
він до нас долетів
черепками,
над якими туга постійна,
бо не глеки вони і не глина.
* * *
У небі високім
співаюча птиця –
і спрагла стріла
вилітає напиться.
Пташиного їй
не дістати крила,
та пісню твою
обриває стріла.
Стрілу із грудей
ти руками ривком
висмикуєш
разом з червоним струмком,
і скрапує крапля
із вістря стріли
на біле волосся
трави ковили.
Ще птиця летить,
ще висока луна,
та вже туманіє
в очах далина.
* * *
У небі високім
співаюча птиця –
і спрагла стріла
вилітає напиться.
Пташиного їй
не дістати крила,
та пісню твою
обриває стріла.