І нічого вже не наверстати,
скоро пережите на віку,
пережите ніби нашвидку,
стиснеться до риски між "ку-ку",
гляне, як у люстро, перша дата...
Дрібен дощик на осінній сад,
світиться стоокий виноград,
навертає випити за свято,
за його заплакану щоку,
за хвилину щастя на віку,
випити за пройдену дорогу
і за тих, яких не повернуть...
Не хвилюйся, дійдем до порога,
більше того, нас ще й підвезуть.
* * *
А за нами ні шуму, ні хвилі,
ми забуті давно, наперед, –
наша слава у братській могилі,
де стоїть Невідомий поет.
Нас немає, від нас – тільки тіні,
що неначе відстали на крок.
Привітаємо, друже, осінні
чорні ночі для пізніх думок.
Пролетіли ми світлою вістю.
І тремтить сиротіючи віть,
і шумить, обростаючи листям,
вітер шумить...
* * * * * * * * * *
Ось твій час
* * *
Уже на всьому осінь рання.
Холодне в озері світання,
синіє інеєм стіжок,
де порох нюхає лисиця
і не встигає додивиться,
як тане хмаркою димок.
Спливло туманами тепло,
і всі трамваї – як в депо.
І спить на лавці дерев’яній
на кулаці сусід мій п’яний,
якого я піднять би рад,
та не піднять, як листопад.
Ворожка-осінь шерхотить,
тасує карти, бубонить,
і кожна бубна випада,
як щось навіки із гнізда,
і розчиняється в тумані.
І перед люстром на світанні,
немов під поглядом сови,
дружина видиха зітхання
і павутинку запитання
висмикує із голови.
* * *
Згадаю маму біля двору,
її напучення і страх,
і як сльоза далекозора
тремтіла в мами на очах.
Усе збулось, як знала мама,
точніше, мамина душа,
адже на світі все те ж саме
і при вождях, і – торгашах.
Така ж надія на посіви,
те ж саме мило в букварі,
і над усім – чекання дива
аж до вечірньої зорі.
* * *
Штурману М. Юшку
Штурмане, піднімем якорі,
нам пора іти аж на край світу,
аж у Канів, аж до Заповіту,
до святого місця на горі.
Дійдемо туди – іще не вечір,
хоч і море Канівське мілке,
хоч і серце вже таке важке,
що аж страшно сходить на Чернечу.
* * *
Ще до випускного балу
згідно циркуляра і статуту
нашу, українську, закривали,
нас у перспективні розпихали,
нас привчали – ще дітей – не бути.
Ще до випускного балу
ми стареньку вчительку укрмови,
обступивши тісно, цілували,
а вона уперше нам – ні слова.
Навіть не сказала звичне "діти",
лиш ронила на підлогу квіти.
Біля дошки чорної повільно
розкришила залишок крейдини
і нічого нам не написала...
Ще до випускного балу
тихо, ніби тіні, ми стояли,
ніби нас у класі вже нема...
Чорна дошка. Вчителька німа.
* * *
Самота і гіркота,
і горілка вже не та,
і, здається, навіть пиво
зовсім іншого розливу.
Випадає з рук весло.
А було ж колись, було, –
зверхнім оком молодця
чуб дививсь на гребінця,
був тугіший перевесла!
І чия ж ото рука
підняла, як Ахіллеса,
войовничого хвалька?
Це б чорняву чи біляву
заманити в тихий сад,
та стоїть, як третій зайвий,
поміж яблунь листопад.
* * *
Шубку скине,
погляд кине
і бровою поведе,
і холодною щокою
до моєї припаде:
– Я прийшла! Любов не жде!
І подушку переб’є –
всі папери розлетяться.
У мій бік покаже пальцем,
Музі скаже:
– Це моє!
Я його знайшла, помила,
у кіно колись водила
і до загсу довела,
тож посунься і не дуйся –
ти ж не Дуся із села.
* * *
Перу-зазнайці не дано
за сьому глянути печатку,
йому здається, що воно,
як з побратимом, п’є вино
зі Словом, котре на початку.
Тому і хвалиться над стосами
паперу, списаного ним:
згорить Москва, згорить і Рим,
та не горітимуть рукописи!
Стара ця казочка, стара, –
вогонь гостріший від сокири,
і після нього ні пера,
ні успадкованої ліри, –
лише пустеля і над нею
лише міраж в очах Мойсея
та обгорілі корінці
тих слів, які були в кінці.
* * *
П’ють і вітійствують піїти,
не можуть славу поділити,
один на одного кричать.
Чого кричати? Буде літо,
а потім осінь для курчат.
Чого ломитися у двері?
Усе закінчиться добром,
і буде все, як на папері, –
клянусь папером і пером.
І шана буде! Ще й яка:
лаврова дірка од вінка!
І пам’ять вічна!.. На два дні...
Похвалять критики піїта.
І так похвалять, що аж квіти
усі пов’януть у труні.
Згадає слава неборака,
слізьми покрапа над труною
і – все!.. І – дощик стороною,
і навіть друзям нічим плакать.
* * *
Господи, який це жах –
все життя не жити – виживати
і на старість з радістю бомжа
жалюгідні гривні рахувати,
прикидаючи: на чарку є!
Я не претендую й на своє,
і мені не треба вже нічого,
та зі мною невідступно жах,
бо здається, що й моя дорога
у таке ж нікуди, як в бомжа.
* * *
Ти п’єш розбавлене вино,
вино із мертвою водою,
після якого головою
вперед
виходять у вікно.
На кухні скиглиш, як підранок:
– А може, повернути краник,
прошепотіти:
Ось твій час,
пора... натиснути на газ
і мчати, мчати, як з гори
із сигаретою у роті,
і на останнім повороті
її у дідька прикурить...
Бо чорну ніч і чорний день
тобі не пережить, як крука.
Та ніч іде, і день іде,
і треба умивати руки
або намилювать шнурок
і придивлятись до гілок,
якщо багато нагрішив,
якщо узнати закортіло,
наскільки важче без душі
твоє важке гріхами тіло.
Як сумно вечоріє...
Як холодно світає...
* * *
Я підкидаю і ловлю п’ятак,
але розтиснути кулак
не кваплюся, –
орел чи решка?
Та будь-що буде, все одно
скажу, насмілюся нарешті
і, може, запрошу в кіно.