Безпритульна течія (вибрані поезії)

Сторінка 3 з 26

Талалай Леонід

***

Відбіліли заметілі,
Відступили холоди,
Що тримали в чорнім тілі
Приморожені сади.
Від капіжі сніг, як сито.
Просіваю пережите,
А воно за миттю мить,
Ніби в бабине корито,
В три бурульки капотить.

Плине чайка на крижині,
І світлішає у плині
Небо рідного Дніпра.
І пора ладнати спінінг,
Блешені драяти пора.

Захлинаючись від піни,
У ярках досолов'їнне
Щось виспівують струмки,
Щось первісне і магічне,
Як і те, що ти мугичеш,
Протираючи шибки.

* * * * * * * * * *

З висоти осіннього листка

***

Шумить базар, підшитий лисом,
шумить народ, ой, темним лісом,
а в тому лисі, темнім лісі,
де хащі майже непролазні,
той пада в грязь, той лізе в князі,
той на осичині вознісся.

А син людський сидить на сходах,
як перед совістю народу
із поцілунком самогону
на всю невмиту і червону.
І, видихаючи вогонь,
волає зраджений невдаха:
– По-дайте в шапку Мономаха
хоч гривню з образом його!..

Проходять мимо. Бог подасть,
всіх обігріє, всім воздасть.

Шумить народ, ой, темним лісом,
шумить базар, підшитий лисом.
А над товарами товари,
які від дідька, від Яги,
і горбоносі, як хозари,
гудуть хозарами торги.

Торгують всі, хто як уміє,
стає товаром всенький світ,
ключі від нашої Софії,
ключі від Золотих воріт...

Шумить базар, підшитий лисом,
шумить народ, ой, темним лісом,
де ні стежок, ані доріг,
де вже і сам не знає скільки
ночей і днів на свій поріг
бреде навпомацки Василько
криваво плачучи у сніг.

* * *

Щось ти, серце моє,
ой важке, загорьоване,
ніби всі, що не є,
позліталися ворони.

Вже нічому не раде,
ти вже так підупало,
ніби всі листопади
на тебе упали.

Може, це од вини,
може, строки прострочено,
може, голка сосни
дошиває сорочку.

Може, час пригадати
стіни отчої хати,
де безпутного сина
била часто лозина,
а синочка, як ангела,
мати, плачучи, гладила,

сподівалась сумна,
що нарешті весна,
як в сорочці, народиться...
Як там зараз вона,
Пресвята Богородице?

В тій біді, в тій нужді,
де все рвалось, все тонко,
Ти єдина тоді
їй світила іконкою.

Я молюсь на колінах
біля пекла внизу.
Передай їй від сина
покаянну сльозу.

* * * * * * * * *

Обранці музи

М. Слабошпицькому

Хоч біль, хоч радість видихає
Але смолою пахне дека.
– Усі поети – тільки з пекла,
не знаю вихідців із раю,
де ситі вівці, смирні леви
і ватні вуха у луни
не чують, як рубають древо
на дрова слуги Сатани.

А в пеклі співи, бидло в храмах
і приповідники при хамах,
і дідько розімлів у славі.
А натовп, над панами пан,
під тупоногі марші браві
несе поклони на майдан...

А Муза, як жона замучена,
чекає п’яного поета,
щоб диктувати не сонета –
свою заяву на розлучення
та уявляє крізь сльозу,
як водить покидьок "козу"
і "кізкам" баки забива,
цитуючи її слова.

То пригадає без хули
обранців, що були до нього,
коли сердито і надовго –
сороки вибились в орли,
поета світлого в труні,
що цілував їй ніжно руки,
і як у скорбній тишині
могильщик, як остання сука,
на нього стукав Сатані.

Згадає вузлики дротів
і як Зерову сніг білів
подушкою для вічних снів,

як засідала "тройка" п’яна
під чорним поглядом нагана
і як молилася зоря,
благала Трійцю про відстрочку,
і як Сосюра приміряв
на себе гамівну сорочку,
а з потойбіччя всіх дзеркал –
людини чорної оскал...

Прийшов обранець передсвітом,
І Муза, хоч яка сердита,
прощає, чаю налива,
бо що її сухі слова
без іскри Божої піїта.

* * *

Придурюсь, що я не геніальний,
потім геніальним придурюсь
і нап’юсь у час відповідальний,
бо відповідальності боюсь.

Виростуть у мене, як в слона
вуха для солодкої локшини,
хоч все нижче падає ціна
на усе високе і безцінне.

Веселюсь на нашій не своїй,
де в садку вишневім коло хати
так співають-плачуть солов’ї,
ніби їм у Празі помирати.

І мені у скверику старому
навіть заздрить визнаний піїт,
котрий при здоров’ї кам’яному
дивиться із каменю на світ.

* * *

Я ще й до себе не дожив,
а зір померк і пам'ять меркне,
втрачаю і живих, і мертвих,
кого люблю, кого любив.

І вже нічого не змінить,
мов обривається дорога,
і пізно щось просити в Бога
і навіть соромно просить.

* * *

Пив за Музу, пив за Пірра
І за себе як героя,
і забув, після якої
я поклявся пити в міру.

День короткий. Довгі тіні.
Все осіннє. Я осінній.
Щось писати намагаюсь,
над папером чистим каюсь
за гріхи свого пера,
і мені ночами сниться
непідкорена столиця,
неподолана гора.

Відчуваю: до мети
не дійти, замало віку.
Помолись за мене, Ніко,
і мене перехрести.

Не зітхай у спину гірко,
не кажи моїй рідні,
що призначена мені
вже без листя лавра гілка.

Коронує осінь крука,
круком каркає розлука,
День іде, немов прихворів,
як під гору, важко так,
як в рудій осінній формі
безпогонний товарняк.

* * *

Крони оголились на Покрову,
стежка загубилась між беріз,
шиба додивилася до сліз,
обірвалась музика і слово,
обірвалось, випало у тишу,
і лице, неначе не моє,
як із потойбіччя постає
в дзеркалі правдишнім і злішім.

Все, що проявилось, не здається
і не сниться, снилося колись,
все, як є. Достукалося серце –
двері відчиняються... Молись.

* * *

Дрібен дощик на осінній сад,
світиться стоокий виноград,
багряніє крона поріділа,
в яблука заплакана щока,
і на світ дивитися несила
з висоти осіннього листка.

А якщо й піднімешся орлом,
все одно відчуєш в сьомім небі,
що та ж сама решка під крилом
і на тій же відстані від тебе.