Безголов'я

Сторінка 30 з 32

Гуцало Євген

— Мене вбив, а тепер вас уб’є... А ви тікайте...

— Будь ти проклятий, Іудо!

— Я вже проклятий... Тікайте, поки не пізно...

— І конай отут... Щоб ти сконав... І щоб тебе земля не прийняла... Хочеш на той світ потягнути й свого командира? Не вдасться...

Микола з Хащуватого щось іще хрипів звуглілими губами, в грудях щось булькало, сіпалися ноги. Мовби хотів ще договорити недомовлене. Мовби хотів звестися. Та було вже йому не звестися, бо дух виходив із нього, бо сила залишала його. Не помер від недуги, то помре від командирської кари, а тільки від своєї долі не втече.

Максим Ковтяга то боком, то задки відступав, усе оглядаючись на безпорадне тіло, що темніло на змервлених сніпках.

— Конай, вороже лютий,— шепотів.— Конай, собако скажений.

Поспіхом брав на оберемок дрова, що лежали під стодолою, а задубілі пальці не слухались, тому дрова вивалюва-лись на землю, а він підбирав — і все прислухався, чи нічого не чується звідти, з-за стодоли.

Було тихо, тільки дрова в руках траскали холодними, мертвими звуками. ■

— Чи ти часом не в Глибокі Колодязі бігав? Устиг обернутися туди й сюди?

Ховаючи очі, Максим Ковтяга наче проковтнув язика, бо що ти відповіси? Лише ввійшовши до хати, відчув, що добряче перемерз надворі, й тепер затремтів вузькими плечима й запалими грудьми. Кинувши оберемок дров біля штандарів, став запихати в челюсті нарубані соснові та березові полінця до того рожево-білого жару, що мерехтів на черені.

— Я вже й дрімати почав.

Підперши ліктем голову, Онисим Потурнак безпечно, вайлувато сидів на покуті, й пасмо довгого чуба спадало на його продовгасте крейдяне обличчя.

— Та ...

Язик ніяк не повертався в роті, лежав дровенякою, проте Максим Ковтяга осмілився звести наполохані очі — у відповідь на м’який докірливий голос, зовсім позбавлений погрози, а наче осяяний самою добротою.

— Ну, підкидай паливо в піч, бо вихолодає, ти мало підклав.

Максим Ковтяга слухняно підсунув у іііч іще кілька полінець, які парою засичали біля жару.

Сказати чи не сказати?.. Сказати чи не сказати про Миколу з Хащуватого? Що той зовсім не помер, іще дубіє і конає на сніпках за стодолою? Сказати про його несосвітенні страшні балачки? Господи, нагородив такого, чого здатен нагородити лише божевільний, хворий на голову, але ж, либонь, такий і є. Хто б не зсунувся з глузду, коли в грудях кулі, коли прощаєшся з білим світом, ідучи в землю на вічний спочинок? Але ж перед смертю кусається, запроданець, такий чорний наговір склав.

— Батьку, що ти там бубониш?

— Я? Бубоню? — злякався Максим Ковтяга.— Та ні... Здалося тобі.

— А де ж твоя кобза? Чи забув?

—' Та зараз...

— І я з тобою.

Чи не запідозрив щось? Бач, звівся з ослона, важко чалапає валянками.

— Присвічу тобі запальничкою, бо темно в коморі.

Слідом за Максимом Ковтягою ступив у студені сіни й тут

крутнув коліщатко запальнички, запаливши світло. Потім став у дверях комори, заглядав усередину, поки старий нишпорив рукою по стіні, шукаючи кобзу поміж хомутів, граблів та ветхої упряжі. Нарешті намацав і зняв із кілочка. Зачеплена струна бренькнула звуком, наче то задзвенів, розколовшись, співучий лід...

Тим часом дрова в печі розгорялися, від них більшало в хаті теплого світла, що вигойдувалося хвилями.

— Заграй, батьку, заспівай.

Максим Ковтяга сів на віко скрині, так що було видно чужу сіру шапку на долівці. Від холодної кобзи пахло порохном, павутинням, мишами та якимись іншими запахами комори, зовсім давніми, що досі не звітрилися. Почіпавши пучками струни, старий підкрутив кілочки. І, опустивши голову, завмер, наче прислухався до чогось чи в собі, чи надворі.

— Яку ти мені завжди грав? — озвався Онисим Потурнак, стоячи біля печі, так що з челюстей його кремезну постать обливало яскраве мерехтливе полум’я.— Ой у Цар-граді на риночку...

Максим Ковтяга торкнув нігтем струну, бризнув звук. І ще нижче над кобзою звісив похнюплену голову.

— Та веселіше!

Чудно гикнувши, Максим Ковтяга добув із грудей:

— Ой у Цар-граді на риночку... там п’є Байда мед-го-рілочку... та й не одну нічку, та й не годиночку...

Голос хрипів, як немащене колесо. Притуливши кобзу до серця обома руками, він сказав, дивлячись спідлоба:

— Немає голосу... пропав голос.

— Воно й звісно. Я хотів, аби краще тобі. Аби ти поспівав. А коли не співається, то що ж...

— Тяжко мені... Таке сталося з Марією... І де тепер прихилитись Ганнусі? — Він розпачливим рухом поклав кобзу на скрині.— Де Ганнуся?

— Де прихилитись Ганнусі? А наш загін удочерить її!

— Партизани?

— Еге ж, весь партизанський загін удочерить її.

Сльози стали в очах Максима Ковтяги.

— Славний ти чоловік, Онисиме,— сказав.

— Партизанський загін стане їй і за матір, і за батька... поки її рідний батько повернеться з війни.

Онисим Потурнак згорнув цигарку і, не засвічуючи цього разу гасової запальнички, закурив від жарини з печі. А жарину неквапно перекидав із долоні в долоню, поки жарина відцвіла й посіріла, вже тоді вона полетіла в піч. З видимою втіхою затягнувся, аж щоки позападали на довгообразому вилицюватому обличчі.

— Не грається й не співається,— мовив.— Та я в тебе не Байду слухати...

Максим Ковтяга поклав кобзу на колінах, мовчки сидів під стіною на скрині.

— Але ж ти й живучий, батьку!

— Та вже сімдесят год скоро...

— Сімдесят? — усміхнувся той.— Але ж і живучий!

— Мій батько міцного кореня, і батько мого батька.

— Може, секрет знаєш?

— Який секрет? Ніякого секрета.

— Е-е; кажи мені, обманюй,— в кислій усмішці скривився Онисим Потурнак.— А з вигляду — зовсім нікудишній, нікчем-ненький.

— Бо де те здоров’я? Нема. Й жити не хочеться. А чого жити, коли вмирають такі молоді, як Марія? Отаким би жити й жити.

— А тобі справді не хочеться?

— Зажився, як подумати.

Онисим Потурнак спроквола підступив до Максима Ковтя-ги, забрав у нього кобзу і, тримаючи в роті цигарку, смикнув струни.

— Е-е, не вмію... А я до тебе, батьку, навідався, аби побалакати,— сказав, мружачись.— Жили ж колись душа в душу, то, либонь, і тепер твоя душа має душу мою втямити... Е-е, тут таке діло... Не хотів би я, батьку, аби по війні про мене всяку всячину люди плескали язиками.