— А що роздебендювати? — тримався руками за помащений білою глиною круглий стовп.— Така слава про тебе скрізь... Куди ж проти такої великої слави? Переховувався, то й що? Хто мене питатиме? Кому я потрібен? Чи хто мене послухає? Ніхто не послухає, навіть якби сказав, то чи я дурний плескати пусте? И ніхто не скаже... в кого ти ховався.
— Ніхто не скаже? — В Онисима Потурнака знову дрібно затремтіло-засіпалося в кутиках уст, наче в побоюванні раптового опіку.— Авжеж, і Марія, і дід Кописточка не скажуть. Уже не скажуть.
Онисим Потурнак узяв зі столу пляшку, рвучно підніс до рота, і його зуби вибили тонкий скляний дріб на шийці. Максим Ковтяга з моторошним страхом, у відчаї темного нерозуміння дивився на нього, силкуючись збагнути п’яну балачку — й не міг. Іще ніколи не бачив таким Онисима Потурнака, а тому боявся, наче перед ним ізнагла постав зовсім інший чоловік, із яким раніше не знався.
— А чого ти, батьку, злякався?
— Таж стільки безголов’я на мою бідну голову.
— Справді, безголов’я... Людина боїться, поки жива, а переставилась — і вже їй добре, нічого не страшно. Це ж бо ти мені сам казав колись у своїй хаті... Ще й пісню співав, аби смуток мій розраяти. Ага, яку ж пісню?.. Там у Цар-граді на риночку п’є Байда мед-горілочку. І на кобзі грав. Де твоя кобза?
— В коморі... Порвалася кобза...
— Не журися, ще пограєш і поспіваєш.
— Дрівцят би принести знадвору,—'благально мовив Максим Ковтяга,— бо скоро в печі перегорить.
— Принеси, щоб не мерзнути... Ти без шапки та без лей-бичини надвір? Зодягнись, бо мороз.
— Та я хутенько...
Не хотів зодягатись, наче побоювався: зодягнеться — й Онисим Потурнак запідозрить щось недобре. Сутулячись, почовгав до порога, а вслід йому полинуло:
— Там у Цар-граді на риночку п’є Байда мед-горілочку...
В сіни ступив, провалившись у морок, а вже з сінешнього мороку — надвір. І тут наче цілющого морозцю впився, а ще — наче в вільну зоряну сорочку ночі зодягнувся. На душі на якусь хвильку розгодинилося’, та зразу ж і сутінки густі знову полонили її.
Нарубані й напиляні дрова лежали біля стодоли, там і хмизу1 купу навалив, грубшого, й тоншого сухого гілляччя. Максим Ковтяга по скрипучому сніжку почовгав до стодоли, прислухаючись та ще намагаючись ноги ставити так, аби сніжок під валянками тихіше поскрипував. Сподівався, що почує коня зі стодоли, проте звідти й шерех не долинав. І раптом — щось майнуло з піводчинених дверей, всередині аж затерпло. Та це ж кіт — волоцюга! й де він волочився? Треться біля ніг та мурчить. Може, навіть у Глибокі Колодязі навідувався, від нього всього сподівайся.
— Ану киш...— з сердитою ласкою буркнув Максим Ковтяга.
И нагнувся над гілляччям, висмикуючи з купи.
Але не висмикнув гілляку, завмерши, сторожко звівши голову. Кіт зник за стодолою, звідти, з-за стодоли, долинуло якесь шамрання. И знову ота непереборна сила вернулась до Максима Ковтяги, вступила у його ноги, повела від купи гілляччя вбік, за стодолу.
Туди, звідки нині опівночі долинули два пістолетні постріли, коли він капарів біля копички, намагаючись заритися в сіно.
За стодолою, припорошені снігом, врозкидь лежали старі, вже зогнилі чи змервлені сніпки житньої соломи. Ці сніпки він кілька років тому здер із стодоли, вшивши її свіжими житніми околотами, а ці — так і дотлівали від негоди.
Скоцюрблений, з підібганими ногами, отой Микола з Хащуватого лежав на перемервлених сніпках. Розтулений рот раз по раз озивався переривчастим диханням, із сьорбливим посвистом. Здавалося, що кожен із цих подихів-посвистів останній. Розкучмане, зваляне волосся на голові біліло в кім’яхах снігу.
Максим Ковтяга зупинився поряд, вглядаючись у зчорніле обличчя, що, півобернувшись від землі, сльозилося одним оком, і, либонь, це розплющене око дивилося. Ще не вірячи, що це око справді таки дивиться, мовив стиха:
— Ти живий?
І зігнувся над скоцюрбленою постаттю.
Вогке око моргнуло, важко розплющилося, і з подиху-посвисту почулося:
— Я вбитий...
— Хто ж тебе вбив? — саме зірвалося.
— Потурнак...
Максим Ковтяга не відав, що має чинити, а тому горбився навпочіпки над скоцюрбленою постаттю, прислухаючись до надсадного дихання. У тілі Миколи з Хащуватого ще жевріло життя, полум’яніла крихка свічечка людської тями, ще билося серце в прострелених грудях. Але хто про це скаже Они-симові Потурнаку? Авжеж, той прийде й пристрелить цього Миколу, якого називає посіпакою і запроданцем.
І раптом у пам’яті яскраво забриніло, як цей Микола з Хащуватого називав Потурнака не тільки на ім’я, а й по батькові... Якби не знав, то б не називав... І просив благально. Про що він просив? І кричав, що не винен ні, в чому. Авжеж, кричав, а Потурнак однаково потягнув його сюди.
— А чого він стріляв у тебе?
Микола з Хащуватого застогнав і смикнувся тілом, але так і зостався лежати на сніпках, хіба що голова в нього повернулася, тепер і друге око, опухле та криваве, сльозилось на збагровілому лиці.
— За вас... убив мене.
— За мене? Чом за мене? — ловив кожен порух покусаних губів.
— Бо я вас не вбив.
— За те, що не вбив?
— Мав убити, а не вбив... Ось він мене й скарав на смерть.
У голові паморочилось від почутого, від маячні, але не міг розігнутися й піти, покинувши отут умирати приреченого.
— За що ж мене ти мав убити? — бубонів Максим Ков-тяга.— Скажи, аби я знав.
— Бо ви... поліцайський вивідач і німецький шпигун.
— Хто? Я? — й зовсім затерпла душа в Максима Ковтяги. І він мимоволі перехрестився; — Свят, свят, свят!.. А хто ж тобі сказав убити мене?
— Командир наш... Потурнак...
— Онисим?
— Він, Онисим...
— Свят, свят, свят,— і знову перехрестився Максим Ков-тяга.
— А я не вбив...
Микола з Хащуватого ворухнув рукою, наче хотів звести й дотягнутись до Максима Ковтяги. Й хоча той рух був зовсім безсилий, рука зразу ж опала на груди, її пальці корчились, проте старий відсахнувся. Наче приречений на смерть, наче вбитий, який ось-ось мав сконати, прагнув завдати удару, виконати наказ.
Знову щось казав здерев’янілими губами, й до Максима Ковтяги долинуло;
— Не йдіть до хати... він тепер уб’є вас сам...
—, Ти ж Іуда,— вихопилося з глибини єства, яке зараз, ненавиділо.— Ти ж Іуда... За віщо він мене вб’є?