— Ти розмовляєш по-англійськи? — спитав полісмен.
— Трохи.
— А розумієш добре?
— Більш-менш, коли повільно говорять.
— Слухай, хлопче, я хочу дати тобі добру пораду: не хитруй перед правосуддям, визнай свою провину. Цим ти здобудеш загальну прихильність. Нема нічого гіршого, як вислуховувати людину, що заперечує очевидні факти. І зовсім по-іншому ставляться до людини, коли вона щиро у всьому признається... А поки там що, розкажи мені все як було, і я дам тобі крону. Вона тобі згодиться в тюрмі.
Я хотів був йому сказати, що не маю в чому признаватися, але подумав: для мене буде краще, якщо цей полісмен ставитиметься до мене поблажливо. Отже, я промовчав.
— Подумай добре,— провадив полісмен,— і як тільки переконаєшся в слушності моєї поради, поклич мене. Спитай Дольфена. Запам'ятав моє ім'я?
— Авжеж, сер! Спитати Дольфена...
Я став біля дверей, скло яких було опущене, і попросив у полісмена дозволу дивитися на краєвиди. Він сказав, що я можу собі дивитися скільки хочу. Чого йому було боятися? Адже ми їхали швидко.
Холодний вітер дув просто в обличчя, полісмен незабаром одійшов від дверей. Я ж холоду не боявся. Висунувши непомітно ліву руку назовні, я повернув ручку, а правою притримував двері.
Аж ось поїзд засвистів і став стишувати хід. Увага! Я рвучко розчинив двері, стрибнув якомога далі — й опинився у рові. На щастя, мої руки вперлися в порослий дерном схил. І все ж удар був такий сильний, що я втратив тяму.
Коли я очуняв, мені здалося, що я ще їду залізницею. Гуркотіли колеса.
Потім я відчув, що лежу на соломі.
Дивна річ! Обличчя в мене було мокре; щось лизало мої щоки й лоб гарячим язиком.
Я розплющив очі. Якийсь собака, поганющий жовтий собака, стояв наді мною і вилизував мене.
Очі мої зустрілися з очима Маттіа, який стояв на колінах біля мене.
— Ти врятований,— сказав Маттіа, відганяючи собаку і цілуючи мене.
— Де ми?
— У фургоні. Нас везе Боб.
— Як ти себе почуваєш? — спитав Боб, обернувшись до мене.
— Не знаю. Здається, добре.
— Поворуши руками й ногами.
Я зробив те, що він мені загадав.
— Все добре,— сказав Маттіа.— Кістки не поламані.
— А що зі мною трапилось?
— Ти стрибнув з поїзда, як я тобі й радив, але тебе оглушило, і ти скотився в рів. Бачачи, що тебе немає, Боб збіг із пагорбка, витяг тебе й на руках приніс сюди. Ми вже думали, що ти неживий. Який жах! Яке лихо! Але ти прийшов до тями. Ти врятований!
— А полісмен?
— Він їде собі далі. Адже поїзд не зупинився. Оглянувшись довкола себе, я знов побачив жовтого
собаку, що дивився на мене ніжними очима, такими самими, як очі Капі. Але то не був Капі. Адже Капі — сірий.
— А що з Капі? Де він? — спитав я.
Перш ніж Маттіа відповів, жовтий собака кинувся до мене, радісно повискуючи.
— Та ось він! — відповів Маттіа.— Ми його пофарбували. Я пригорнув Капі до себе і поцілував його.
— Навіщо ви його пофарбували?
— О, таке було!.. Ось послухай...
— Поганяй коня! — перебив його Боб.— Та віжки тримай міцніше. А я тим часом замаскую фургон, щоб його не впізнали на заставах.
Боб познімав з фургона обручі, згорнув брезентове напинало і звелів, щоб я їм накрився. Маттіа він теж наказав сховатися під брезент. Тепер фургон годі було впізнати. Напинала на ньому не було, а замість трьох чоловік сидів тільки один.
— Куди ми їдемо? — спитав я Маттіа, коли він ліг поруч мене.
— В Літтльхемптон. Це невеличкий порт на морі. У Боба там брат — капітан судна. Він запливає в Францію, в Ізіньї, набирає там людей і везе їх у Нормандію — по масло та яйця. Якщо ми врятуємося — а ми неодмінно врятуємося! — то будемо зобов'язані цим Бобові. Все зробив він. Що б міг зробити для тебе я, бідний, нещасний? А він усе спланував — і те, що можна вистрелити у вікно тюрми запискою із сарбакана, і те, що ти можеш стрибнути з поїзда... Він умовив своїх товаришів позичити нам коня. Він знайшов судно, яким ми попливемо у Францію. Бачиш, як добре мати друзів!
— А це чия думка — пофарбувати Капі?
— Моя. Але й тут не обійшлося без Боба. Це він дав мені жовтої фарби, щоб я пофарбував Капі, коли ми викрали його в "кмітливого Джеррі", як назвав його суддя. На цей раз він виявився не вельми кмітливим — Капі поцупили в нього з-під самісінького носа... Щоправда, Капі, зачувши мене, майже сам себе визволив.
— А як твоя нога?
— Загоїлася, або майже загоїлася. Мені ніколи думати про неї.
Дороги Англії зовсім не схожі на дороги Франції. Тут і там на них стоять застави, де треба платити гроші за проїзд. Коли ми під'їздили до застави, Боб наказував нам мовчати і не ворушитись. Стражник бачив звичайну двоколку з візником. Боб перемовлявся із стражником кількома жартівливими словами і їхав далі.
Він затримувався під фермера і чудово грав свою роль.
Ми їхали швидко, бо кінь був баский, а погонич із Боба добрячий. Однак нам треба було зупинитися, щоб дати перепочити коневі й погодувати його. Ми не могли стати на постій у заїзді, тож Боб зупинився в лісі. Він розпряг коня і повісив йому на шию мішок з вівсом.
Ніч була темна, і ми не боялися, що нас заскочать зненацька.
Нарешті я міг поговорити з Бобом і подякувати йому за порятунок. Але він не дав мені висловитись так, як я хотів.
— Та ж спершу ви мені помогли,— сказав він,— потиснувши мені руку.— До того ж, ти — брат Маттіа. А для такого хлопця, як Маттіа, я ладен зробити все...
Я спитав Боба, чи далеко ще до Літтльхемптона. Він відповів, що нам іще треба їхати дві години, і треба поспішати, бо братове судно відпливає в Ізіньї щосуботи рано-вранці, а сьогодні вже п'ятниця.
Ми з Маттіа знов залізли під брезент. Відпочивши, кінь побіг прудко.
— Боїшся? — спитав мене Маттіа.
— Як тобі сказати... Дуже боюся, щоб мене не спіймали. Хіба втеча — не доказ вини? Ось що мене турбує найдужче. Що я сказав би на свій захист?
— Ми багато про це думали, але Боб сказав: за всяку ціну тебе треба врятувати від суду присяжних. От ми і врятували...
— Ви зробили правильно! Хоч би там що, а я вам дуже за це вдячний.
— Не бійся, все буде добре! Коли поїзд приїде на місце, твій полісмен напише рапорт. Але поки вони організують розшуки, мине чимало часу. А нас уже й близько немає! До того ж, їм і на думку не спаде, що ми можемо відплисти з Літтльхемптона.