— Чи дозволите трохи перепочити? — спитав я Віталіса.
— Звичайно, мій хлопчику.
Він пустив мою руку і водночас багатозначно глянув на Капі, який, очевидно, зрозумів його. Зразу ж Капі, як це роблять пастуші собаки, став позад мене.
Отже, Капі тепер мій вартівник, і коли я зроблю хоч один рух, щоб утекти, він схопить мене за ногу.
Я примостився край дороги. Капі ліг поруч.
Внизу лежала долина, яку ми щойно перетнули. А далі самотою стояв будиночок — будиночок, у якому я виріс. Струмінь жовтавого диму вибивався з комина і підіймався вгору майже так високо, як гора, що на ній я сидів. І мені здалося, що з цим димом до мене долинув запах сухого дубового листя, що я сиджу в кутку біля печі, а вітер з силою вривається в комин і дмухає димом в обличчя.
Хоч до садиби звідси було далеко, я добре бачив усі речі, тільки були вони такі дрібні... На купі гною походжала курка — єдина, що в нас іще лишалася. Біля будиночка росла крива груша, на якій я любив гратися, уявляючи її конем. Далі, поряд із струмком, що звивистою стрічкою біг серед зеленої трави, десь-таки був мій відвідний канал. З великими труднощами викопав я його, щоб закрутилося колесо млина, якого я зробив сам. Колесо те — гай-гай! — ні разу не крутнулося, хоч як я старався. Все було на звичному місці — і моя тачка, і плуг, виструганий з кривої поліняки, і ящик, у якому ростив кролів, коли в нас були кролі, і городець, мій любий городець...
Хто побачить, як зацвітуть бідні мої квіти? Хто догляне мої земляні груші? Звісно, Барберен, лихий, поганий Барберен...
Ще один крок — і все це зникне назавжди.
Раптом далеко на шляху, що вів од села, я запримітив білий чепець. Він щез за деревом, а тоді з'явився знову. На такій відстані я міг розглядіти тільки білий чепець, що, мов світлий весняний метелик, миготів між гілок. Але бувають хвилини, коли серце бачить краще й далі, ніж найзіркіше око. Я впізнав матінку Барберен. То вона, я був цього певен, я це відчував.
— То що? — спитав Віта ліс.— Чи не пора йти далі?
— Зачекайте, дуже вас прошу!
— Виходить, мені сказали неправду, і ноги в тебе кволі. Ти вже стомився. Що ж буде далі?
Але я не відповідав, я все дивився й дивився. Так, то була матінка Барберен: її чепець, її синя спідниця.
Підійшовши до хвіртки, матінка штовхнула її і майже вбігла в двір.
Я скочив на ноги, забувши про Капі.
Матінка Барберен через якусь хвилинку вийшла і, простягаючи руки, почала бігати туди-сюди по двору. "Вона шукала мене.
— Мамо! Мамо! — закричав я, нахилившись уперед. Але мій голос не долітав до неї, він не міг навіть заглушити дзюрчання струмка.
— Що з тобою? — спитав Віталіс.— Ти збожеволів?
Я мовчав, не відриваючи погляду від матінки Барберен. Але вона не знала, що я так близько від неї, і не здогадувалась, що варто їй глянути вгору, і вона побачить мене. Вона перебігла двір, вернулась на дорогу й почала роззиратися на всі боки.
Я закричав іще дужче, але й цього разу даремно.
Тоді Віталіс збагнув, у чім річ, і підійшов до мене. Він зразу помітив білий чепець.
— Бідний малюк!
— Благаю вас, дозвольте мені вернутися!
Та Віталіс узяв мене за руку й примусив зійти на
дорогу.
— Ти перепочив. Ходімо!
Я хотів вирватись, але він тримав мене міцно.
— Капі, Зербіно! — скомандував він.
Собаки оточили мене. Довелося йти за Віталісом.
Трохи згодом я обернувся, але не побачив більше ні долини, ні нашої садиби. Тільки синяві гори здіймалися до самого неба...
РОЗДІЛ V. У ДОРОЗІ
Отже, на вершині, що розділяє басейни рік Луари й Дордоні, Віталіс узяв мене за руку, і ми почали спускатися південним схилом. Коли ми пройшли отак хвилин п'ятнадцять, він пустив мою руку.
— Тепер іди тихенько обіч мене, та не забувай, що коли здумаєш утекти, Капі й Зербіно вмить тебе схоплять. А зуби в них гострі...
Втекти! Я добре розумів, що втекти неможливо.
— Ти сумуєш,— провадив Віталіс,— я це розумію. Можеш поплакати трохи, якщо тобі хочеться. Тільки постарайся зрозуміти: я оце веду тебе не для того, аби зробити тобі щось лихе. Що було б із тобою? Напевно, ти опинився б у притулку. Люди, що виростили тебе,— не твої батьки. Твоя мати, як ти кажеш, була дуже добра до тебе, і ти її любиш. Тобі тяжко її кидати, але подумай: хіба вона може тебе лишити всупереч волі чоловіка? Знов же, либонь, і чоловік її не такий поганий, як ти думаєш. Йому ні з чого жити, він каліка, працювати не може й цілком правильно міркує, що не помирати ж йому з голоду, аби тільки прогодувати тебе. Зрозумій, хлопче: життя — це жорстока боротьба, і не завжди доводиться чинити так, як бажається.
Без сумніву, це були мудрі слова, принаймні слова людини, що мала життєвий досвід. Та в цю хвилину я відчував таке горе, що ніякі слова не могли мене втішити.
Я ніколи більше не побачу тієї, що мене ростила, пестила, тієї що я люблю, як рідну матір. І від цієї думки на очі в мене набігали сльози. Однак, ідучи поряд з Віталісом, я мимоволі думав про те, що він оце сказав. Звісно, він сказав правду...
Барберен мені не батько, і він не бачить ніякої причини для того, щоб через мене голодувати. З доброї волі прихистив він мене, хотів виховати. Якщо тепер він позбувся мене, то тільки тому, що вже не має змоги мене утримувати. І я завжди повинен із вдячністю згадувати ті роки, які я провів у його домі.
— Добре подумай про те, що я тобі сказав. Тобі не буде зі мною погано,— закінчив Віталіс.
Спустившись досить стрімким схилом, ми опинилися на великій рівнині. Кругом ні хатини, ні деревця — сама тільки рівна площина, вкрита рудавим вересом та подекуди поросла терном, що хитався на вітрі.
Я зовсім інакше уявляв собі подорожі. І те, що я бачив тепер, аж ніяк не було схоже на ті чудесні країни, що їх малювала моя уява.
Віталіс ішов попереду широкими рівними кроками, несучи Серденька то на плечі, то в мішку. Біля нього дріботіли собаки.
Час від часу Віталіс лагідно озивався до них — коли французькою, а коли якоюсь незрозумілою мені мовою.
— Тобі заважають сабо2 — сказав він, бачачи, що я відстаю.— В Юсселі я куплю тобі черевики.
Ці слова підбадьорили мене. Я давно мріяв мати справжні черевики. В нашому селі тільки сини мера та корчмаря носили черевики.