Півтора місяці тому від вибуху рудникового газу загинуло десятеро робітників. Дружина одного з них збожеволіла. Я збагнув, що то була жінка з дитиною, котра питала мене, як знайти "затінену дорогу".
Щоб уникнути вибухів, доводиться вдаватися до запобіжних заходів. В шахті заборонено курити; часто інженери, роблячи обхід, примушують шахтарів дихнути на них, щоб визначити, чи не порушив хтось заборони. Користуються також лампами Деві, названими так за ім'ям великого англійського вченого, який їх винайшов. Ці лампи обтягнені ззовні густою металевою сіткою з дуже дрібними вічками. В такій лампі газ згоряє всередині, і спалах не виходить назовні.
Після розповіді Алексіса мені теж захотілося спуститися у вибій. Та коли я сказав про це дядькові Гаспару, він відповів, що це неможливо, бо в шахту дозволяють спускатися тільки тим, хто там працює.
— От якщо ти захочеш стати шахтарем,— додав дядько, сміючись,— то бажання твоє буде легко вдовольнити. Зрештою, професія шахтаря нічим не гірша за будь-яку іншу. В усякому разі, це краще, ніж співати на великих шляхах пісеньок. Залишайся в нас. Згода, хлопче? Та й для Маттіа знайдеться робота — звичайно ж, не гра на корнеті.
Та я прийшов до Варса не для того, щоб залишитися тут назавжди. У мене була інша мета, ніж щодня пхати перед себе вагонетку в шахті Трюйєр.
Отже, слід було відмовитись від спроб задовольнити свою цікавість. Я вже думав, що піду з Варса, так і не побачивши шахти. Але мені судилося зазнати всіх тих жахів і небезпек, які кожної миті чигають на шахтарів.
РОЗДІЛ III. ВІДКАТНИК
Якщо не брати до уваги деяких хвороб, зумовлених нестачею повітря і світла, що погіршує склад крові, то професія шахтаря не більш шкідлива для здоров'я, ніж хліборобська праця. Шахтар почуває себе таким самим здоровим, як і селянин, що багато буває на свіжому повітрі. До того ж, він не боїться змін погоди. Йому байдуже до холоду, дощу і спеки.
Та на шахтаря чигають інші небезпеки: обвали, вибухи, затоплення. Внаслідок найменшої необережності може трапитися нещасливий випадок.
Напередодні того дня, коли ми мали піти з Варса, Алексіс повернувся додому з сильно пошкодженою правою рукою. На руку впав великий шматок вугілля. Півпальця було розплющено. Рука висіла, мов нежива.
Лікар шахтної компанії, навідавши хлопця, сказав, що рана не дуже серйозна, рука загоїться, але якийсь час Алексісові треба посидіти вдома.
Дядько Гаспар на вдачу був чоловік спокійний і добродушний. Він сприймав життя таким, яке воно було, і тільки одне могло його роздратувати — це перешкода в праці.
Почувши, що Алексіс якийсь час не зможе працювати, він дуже розсердився. Хто ж йому буде відкочувати вагонетки? Адже йому ніким замінити Алексіса. Про те, щоб узяти відкатника на кілька днів, не може бути й мови: робітників на шахті не вистачає, особливо підлітків.
Потім дядько Гаспар усе-таки пішов підшукувати якогось відкатника, але повернувся ні з чим.
І він знов почав нарікати. Він і справді був у скрутному становищі. Адже без відкатника він не міг працювати; сидіти без діла теж не випадало: з порожньою кишенею не проживеш.
Я розумів причину дядькового смутку. До того, я відчував, що повинен якось віддячити йому за гостинність. Я спитав, чи важко працювати відкатником.
— Нема нічого легшого. Пхай собі вагонетку па рейках та й годі.
— А важка та вагонетка?
— Не дуже важка, раз Алексіс її пхає так, аж гуде.
— Ну, якщо Алексіс пхає, то і я напевне зміг би.
— Ти, хлопче?
Дядько розсміявся, але тут же знову став серйозним.
— Певна річ, що зміг би, коли б захотів.
— Я хотів би допомогти вам.
— Ти славний хлопець, Ремі! Ну що ж, завтра ти спустишся зі мною в шахту. Звичайно, ти цим допоможеш мені, але й для тебе це, либонь, буде корисно. Якщо тобі сподобається робота — час добрий! Працювати краще, ніж блукати по великих шляхах. Та й вовків у шахті немає...
А що робитиме Маттіа, поки я працюватиму в шахті? Не буде ж він, дармуючи, об'їдати дядька Гаспара!
Я спитав його, чи не хоче він походити по околицях і давати разом з Капі вистави. Маттіа залюбки погодився.
— Я буду дуже радий заробити тобі гроші на корову,— сказав він, сміючись.
За три місяці життя на свіжому повітрі Маттіа дуже змінився і тепер уже не був схожий на того кволого, хворобливого хлопчика, якого я зустрів біля церкви Сен-Медар, коли він мало не помирав з голоду. А ще менше скидався він на того маленького каліку, якого я вперше побачив у Гарафолі, коли він безперестану хапався обома руками за голову, що тріщала від болю, і пильнував замкнений казан.
Тепер голова у нього вже не боліла. Він був ні сумний, ані заморений. Сонце і свіже повітря повернули йому здоров'я й життєрадісність.
Під час нашої мандрівки його не покидав хороший настрій, все тішило його. Він повсякчас намагався повернути все погане на добре. Що я робив би без нього? Хто підтримував би мене в хвилини втоми і смутку?..
Отже, ми вирішили, що завтра, коли я спущуся в шахту, Маттіа піде з Капі по околицях заробляти гроші.
Наступного ранку мені дали робочий одяг Алексіса.
Востаннє порадивши Маттіа і Капі бути розумними й розсудливими, я пішов слідом за дядьком Гаспаром.
— Будь уважним! — сказав дядько, даючи мені лампу.— Іди за мною, але не спускайся з однієї сходинки, поки не намацаєш ногою другу.
Ми заглибились у галерею — він попереду, я слідом за ним.
— Якщо посковзнешся,— знову озвався дядько Гаспар,— намагайся не впасти. Спуск глибокий, ребра поламаєш!
Мені не потрібні були ці остороги. Я й без того хвилювався. Страшно було розлучатися з денним світлом, спускатися в це темне, жахливе підземелля. Я мимоволі обернувся. Ми зайшли вже далеко в галерею. Світло в кінці цієї довгої чорної труби здавалося невеличкою білою кулькою, схожою на місяць у темному, беззоряному небі.
Мені стало соромно за свій страх, і я швидко побрався вслід за дядьком.
— Сходи,— сказав незабаром дядько.
Ми стояли перед чорною дірою; в неосяжній її глибині мерехтіли вогники. Величенькі при вході, вони чимдалі меншали, аж поки перетворювались на ледь помітні цяточки. То були лампочки шахтарів, які спустилися в шахту раніше від нас. Їхні голоси глуха долинали до нас разом з хвилями теплого повітря. Таке повітря я вдихав уперше. Воно відгонило ефіром та оцтовою есенцією. Далі ми спускалися драбиною, тоді знову сходами.