Цю тисячу кілометрів ми йшли майже три місяці, зате коли добралися до околиці Варса, я, підрахувавши гроші, з радістю пересвідчився, що ми недаремно витратили час: у моєму гаманці подзенькували сто двадцять вісім франків чистого заробітку. Щоб купити корову матінці Барберен, бракувало тільки двадцять двох франків.
Маттіа був задоволений майже так само, як я. І він не хизувався тим, що в цій сумі є чимала частка і його заробітку. Правду кажучи, ця частка була вельми значною: без Маттіа, особливо без його корнета, ми з Капі ніколи не зібрали б таких грошей.
По дорозі з Варса до Шаванона ми, безперечно, заробимо двадцять два франки.
Варе, до якого ми врешті добулися, сто років тому був бідним сільцем, загубленим у горах. Це сільце знали хіба лиш тому, що воно часто правило за притулок для так званих божих дітей, якими керував Жан Кавальє5. А що воно стояло серед гір, то було дуже зручним опорним пунктом у війні камізарів6. Це поклало край його убожеству. Близько 1750 року один старий добродій, який полюбляв робити всілякі розкопки, відкрив тут кілька кам'яновугільних шахт, і відтоді Варе
5 Кавальє Жан (1740-1815) — релігійний діяч; уславився тим, що виготовляв музичні інструменти — органи.
6 Камізари (від лангедокського camisa — сорочка) — так називали релігійних повстанців у Севеннах, які виступили проти Людовіка XIV у зв'язку із скасуванням Нантського едикту (1598), що до певної міри гарантував права гугенотів.
став одним із важливих осередків видобування вугілля; разом з Але, Сен-Жерве та Бессежем він забезпечував увесь Південь цим цінним паливом і вступив навіть у конкуренцію на середземноморському ринку з англійським вугіллям. Коли старий розпочав свої пошуки, всі насміхалися з нього; коли ж він докопався до глибини 150 метрів і нічого не знайшов, а тільки пустив за вітром у цих, здавалося, безглуздих розкопках свій маєток, його хотіли посадити в божевільню. Було відомо, що на території Варса під землею є залізна руда, але ніхто не знаходив там кам'яного вугілля. Щоб уникнути галасу невдоволених, старий заліз у свою шахту і не вилазив з неї. Тут він їв, тут і спав. Тут йому залишалося тільки зборювати сумнів кількох робітників, які працювали разом з ним. За кожним ударом молота ці робітники знизували плечима, але, підбадьорені вірою хазяїна, знову били кайлами в породу, і шахта чимдалі глибшала. На двохсотому метрі добралися до вугілля. Старого перестали вважати божевільним. Вже на другий день ставлення до нього змінилося. Його називали генієм.
Варс — за часів, про які я розповідаю,— був містом з двадцятитисячним населенням, перед яким відкривалося велике промислове майбутнє; разом з Але і Бессежем це місто було надією французького Півдня, Багатства Варса складають і складатимуть не те, що лежить на землі. Його скарби — під землею. Коли дивитися на зовнішній вигляд міста й околиць, перед вами постане сумне й похмуре видовище: неродючі вапнякові ґрунти, тобто гола пустеля. Дерев майже немає; лиш подекуди ростуть каштани, шовковиці та миршаві оливкові кущі. Земля неродюча, захаращена сірим та білим камінням. Тільки місцями, в глибших западинах, куди потрапляє трохи більше вологи, буяє рослинність, що приємно контрастує з пустельністю гір.
Тут бувають жахливі повені. Буває, що за кілька хвилин рівень води в річці Дівоні піднімається на три, чотири, п'ять або й більше метрів.
Місто забудоване безладно; воно досить брудне, З ранку до вечора по рейках, прокладених посеред вулиць, котяться вагонетки з рудою та вугіллям, розсіваючи довкола червону і чорну пилюку, з якої в дощову погоду утворюється рідке болото, глибоке, мов твань на трясовині. Коли ж кілька днів пече сонце і дме вітер, над містом здіймаються хмари куряви, що запорошує людям очі. Всі будинки — чорні від болота і куряви. Чорні вони й від диму печей та домен, який з-понад дахів осідає на вулицях. Небо, земля і навіть води, що спливають Дівоною,— геть усе чорне. Та чорніші за все люди, що сновигають вулицями. Вони чорніші за все довкола: за чорних коней, чорні екіпажі, почорніле листя дерев. Можна подумати, що одного дня сюди впала хмара сажі або розлилася повінню вугільна смола і вкрила місто аж до самісіньких дахів. Вулиці вимощені не для повозів і пішоходів, а для потреб залізниці, для шахтних вагонеток. Скрізь на землі снуються рейки, вгорі — висячі мости, приводні ремені, стояки трансмісій, які рухаються з оглушливим гуркотом. Просторі споруди, повз які проходять люди, дрижать біля підмурків. Глянувши в їхні двері чи вікна, можна побачити потоки розплавленого чавуну, що рухаються, як величезні метеорити, а також величезні молоти — залізні баби, від яких розсипаються снопи іскор. Немає у Варсі архітектурних пам'яток, парків, статуй. Все збудовано одноманітно й однаково. Церкви, суди, школи — все це куби з вікнами.
Ми прибули в околиці Варса десь о другій-третій годині пополудні. В чистому небі сяяло сонце; але чим ближче ми підходили до міста, тим темніше ставало повітря. Між небом і землею проляг густий шар диму; дим сунув над будинками, шматуючись об їхні димарі.
Вже більш як годину ми чули потужний гуркіт, схожий на шум моря, і глухі удари. Це гуркотіли вентилятори і били парові молоти та довбешки.
Я знав, що Алексісів дядько — шахтар; він працює на шахті Трюйєр. Оце й усе. Я не знав навіть, чи він живе у Варсі, чи в його околицях.
Увійшовши в місто, я спитав, де шахта Трюйєр. Мене послали на лівий берег Дівони, в невеличку долину, яку перетинав потік, що дав назву шахті.
Коли місто виглядало непривабливо, то ця долина була просто лиховісною. Вона була оточена голими горбами. На ній не росли ні дерева, ні трави; червону землю перетинали довгі смуги з сірого каміння. При вході в долину стояли шахтні будівлі, навіси, стайні, склади, контори, височіли труби парових машин.
Скрізь здіймалися купи вугілля й каміння.
Коли ми наблизилися до будівель, назустріч нам вийшла, тримаючи за руку маленького хлопчика, молода жінка з нестямним поглядом, з розпущеними по плечах косами. Вона зупинила мене.
— Чи не могли б ви мені сказати, як потрапити на затінену дорогу?