— А чому ти не граєш на вулицях?
— Грав, але ніхто мені нічого не давав.
Я знав, що значить грати на вулиці, коли ніхто не дає за гру ні сантима.
— А ти? — спитав Маттіа.— Що ти тепер робиш?
Не знаю, що мене спонукало, але я несподівано похвалився :
— Я хазяїн трупи.
Це, власне, була правда — я таки мав трупу, яка складалася з Капі,— але правда, близька до брехні.
— Ох, якби ти...
— Що?
— Взяв мене в свою трупу...
Тоді я щиро признався, показуючи на Капі:
— Оце й уся моя трупа.
— Ну то й що! Тепер нас буде двоє. Дуже прошу, не кидай мене! Що зі мною буде? Я помру з голоду.
Померти з голоду! Ті, що чують ці жахливі слова, неоднаково їх розуміють і неоднаково відчувають їх жорстоку правду. Але моє серце защеміло. Я знав, як помирають з голоду.
— Я можу працювати,— вів далі Маттіа.— Я граю на скрипці, роблю сальто, танцюю на канаті, роблю вправи з обручами, співаю. От побачиш, я робитиму все, що ти схочеш, буду твоїм слугою. Я слухатимусь тебе і не вимагатиму ніякої платні, аби тільки ти годував мене. Якщо я не впораюсь, карай мене, я згоден на це. Тільки одне прошу: не бий по голові, бо відтоді, як Гарафолі молотив мене по голові, вона в мене дуже болить.
Слухаючи ці благання нещасного Маттіа, я мало не плакав. Як сказати, що я не можу взяти його в свою трупу? Померти з голоду! Та хіба, коли він буде зі мною, голод йому не загрожуватиме?
Я сказав про це Маттіа, та він і слухати не схотів.
— Ні, вдвох не помирають з голоду,— заперечив він,— тому, що один одному допомагає. Той, хто має, дає тому, в кого нічого нема...
Ці слова розвіяли мої вагання. Оскільки в мене є бодай щось, я повинен допомогти йому.
— Що ж, я згоден! — сказав я.
Маттіа схопив мене за руку і поцілував її. Це так мене зворушило, що я мало не заплакав.
— Іди зі мною,— докинув я,— але не як слуга, а як товариш.
І, повісивши арфу на плече, я бадьоро вигукнув:
— Вперед!
Через якихось чверть години ми вийшли з Парижа. Березневі вітри підсушили дорогу. Легко було ступати по затверділій землі.
Повітря було тепле й запашне.
Яка різниця між цією чудовою дниною і тим холодним похмурим днем, коли ми вступали в Париж — у місто, що ним я так довго марив, що здавалося мені якоюсь обітованою землею!
Вздовж дороги над ровами вже пробивалася трава. Її зелений килим обцяцьковували розквітлі стокротки і подекуди квіточки суниць, що повертали свої віночки в бік сонця.
В садках, повз які ми проходили, серед ніжно-зеленого листя червоніли китиці бузку. А коли спокійне повітря хвилював легкий вітерець, на голови нам через огорожі сипалися пелюстки жовтих левкоїв.
В садках, у придорожніх кущах, на високих деревах — скрізь весело щебетали пташки; над землею пролітали ластівки, наздоганяючи невидиму мушву.
Наша мандрівка розпочалася якнайкраще, і я впевнено крокував второваною дорогою. Капі, звільнений від повідка, бігав навколо нас, гавкаючи на повози, на купи каміння, на все — просто так, задля власної втіхи.
Маттіа мовчки йшов поруч зі мною. Мабуть, він думав про щось своє. Я не озивався до нього — не хотів заважати, до того ж, і сам мав про що подумати.
Куди ми прямували такою рішучою ходою?
Я пообіцяв Лізі навідати її братів та Етьєнетту, перш ніж побувай) в неї. Але я не домовився про те, до кого маю завітати раніше: до Бенжамена, до Алексіса чи до Етьєнетти? Я міг почати будь з кого, тобто податися чи в Севенни, чи в Шарант, чи в Пікардію.
Я прямував з Парижа на південь, отже, Бенжамена, звичайно, вже не міг навідати. Але я міг вибирати між Алексісом та Етьєнеттою...
Була ще одна причина, яка спонукала мене йти на південь, а не на північ: прагнення побачити матінку Барберен.
Якщо я протягом тривалого часу не згадував про неї, то це не значить, що я невдячний і взагалі забув її.
Не можна було вважати мене невдячним і через те, що відтоді, як нас розлучили, я не написав їй жодного листа.
Скільки разів я збирався написати: "Матінко Барберен, я думаю про вас і люблю вас усім серцем". Але страх перед Барбереном стримував мене. А що як Барберен розшукує мене, забере мене до себе або ще раз продасть якомусь іншому Віталісові, суворому й черствому чоловікові? Адже він має на це право. Ні, краще вже померти голодною смертю, ніж наражатися на таку небезпеку! Від самої лише думки про це мені мороз поза шкірою йшов.
Хоч я не наважувався написати матінці Барберен, але був майже певен, що знайду спосіб її побачити. І, взявши Маттіа в "свою трупу", я подумав, що тепер буде легше це зробити. Я пошлю Маттіа на розвідку, а сам обачливо почекаю. Він зайде до матінки Барберен і під будь-яким приводом заговорить з нею. Якщо вона буде сама, він їй усе розповість; потім повернеться і подасть мені знак; я зайду до хати, в якій минуло моє дитинство, і кинуся в обійми моєї годувальниці. Якщо ж удома буде Барберен, Маттіа попросить матінку Барберен, щоб вона прийшла в якесь певне місце, де ми й зустрінемось, і я її гаряче розцілую.
Отак я розмірковував, мовчки йдучи поруч з Маттіа.
Мені треба було не тільки спланувати шлях, щоб добратися до матінки Барберен, а й скласти маршрут так, щоб по дорозі нам попадалися міста й села, де ми могли б грати та співати, заробляючи в такий спосіб на хліб.
Тут не обійтися без карти.
— Коли хочеш,— обізвався раптом Маттіа,— ми трошечки перепочинемо.
— А чого ж!
Ми посідали. Я вийняв з торби карту й розіслав на траві. Довгенько я не міг по ній зорієнтуватися, але нарешті таки накреслив наш маршрут. Він пролягав через Корбей, Фонтенебло, Монтаржі, Жієн, Бурж, Сент-Аманд, Монлюсон. Цим маршрутом можна було потрапити в Шаванон; якщо нам хоч трохи пощастить, то по дорозі ми не помремо з голоду.
— Що це за штука? — спитав Маттіа, показуючи на карту.
Я пояснив йому, що таке карта — майже тими самими словами, які говорив Віталіс, коли давав мені перший урок з географії.
Маттіа уважно слухав.
— Виходить, для цього треба вміти читати? — спитав він.
— Авжеж! А ти хіба не вмієш?
— Ні.
— Хочеш навчитися?
— Ще й як хочу!
— Гаразд, я тебе навчу.
— А чи можна знайти по карті дорогу з Жісора до Парижа?
— Аякже, це дуже легко.
І я показав йому на карті дорогу. Та коли я повів пальцем од Парижа до Жісора, Маттіа спершу не повірив мені.