Тітка Катрін справді була вольовою, рішучою та енергійною жінкою. Вона десять років прожила в
Парижі — служила годувальницею. Вона розбиралася в людях, знала, де що сказати і як із ким повестися. Тож і тепер, коли на її руках опинилося п'ятеро осиротілих дітей — а найменша дівчинка ще й німа,— тітка не розгубилася.
Батько однієї дитини, яку тітка Катрін годувала, був нотаріусом. Вона пішла до нього порадитися. Потім вона ходила в тюрму, щоб погодити все з батьком. І вже через тиждень після свого приїзду до Парижа вона об'явила нам, що буде з нами далі.
Оскільки ми надто малі, щоб жити й працювати самостійно, нас віддадуть родичам. Вони погодилися нас узяти. Ліза поїде з тіткою Катрін у Морван.
Алексіс — до дядька-шахтаря у Варе, що в Севеннах.
Бенжамен — до дядька-квітникаря в Сент-Кентен.
Ельєнетту мали вирядити до тітки, що жила на березі моря в Еснанді.
Я слухав і чекав, коли черга дійде до мене. Але тітка Катрін замовкла, не згадавши про мене. Тоді я виступив наперед і спитав:
— А я куди поїду?
— Ти не з нашої сім'ї.
— Я працюватиму для вас.
— Ти не з нашої сім'ї.
— Спитайте Алексіса й Бенжамена, чи вмію я працювати?
— А їсти ти теж умієш, чи не так?
— Ні, ні! — закричали всі діти.— Він — член нашої сім'ї.
Ліза підбігла до тітки і благально склала ручки.
— Бідна моя крихітка! — вигукнула тітка Катрін.— Ти хочеш, щоб він поїхав з тобою? Але ж, дитинко, в житті не завжди буває так, як хочеш. Ти моя небога, і коли я привезу тебе додому, а мій чоловік скаже щось наперекір або скривиться, як ти сідатимеш до столу, я відповім йому: "Вона — наша рідня, хто ж її пожаліє, як не ми".
І те, що я скажу своєму чоловікові, можуть сказати і дядько в Сент-Кентені, і другий дядько, що у Варсі, і тітка в Еснанді. Родичів приймають, а чужих — дзуськи. Хліба обмаль. Аби своїм вистачило. Всіх не нагодуєш...
Я відчував, що тут нічого не вдієш. Тітка Катрін сказала правду. "Ти не з нашої сім'ї". І все ж хіба я міг би любити їх більше, якби належав до сім'ї? Хіба Алексіє і Бенжамен не були моїми братами? А Етьєнетта і Ліза — хіба вони не сестри мені? А Ліза — хіба вона не любила мене так, як Бенжамена та Алексіса?
Тітка Катрін не барилася з виконанням свого плану. Вона сказала, що від'їжджаємо, хто куди, завтра, а поки що відіслала нас спати.
Коли ми опинилися в своїй кімнаті, діти оточили мене з усіх боків, а Ліза, плачучи, кинулась мені на шию. Я зрозумів: незважаючи на сум розлуки, вони думали про мене, вони жаліли мене. І я й справді відчув себе їхнім братом. І тоді в моїй розтривоженій голові сяйнула думка.
— Послухайте,— сказав я.— Я бачу, що не потрібен вашим родичам, але ви — ви маєте мене за рідного?
— Так, ми маємо тебе за брата,— відповіли вони влад. Ліза стиснула мою руку й подивилась на мене так
ніжно, що на очі мені навернулися сльози.
— Ну, то я й буду вашим братом і доведу це.
— Ти хочеш найнятися десь на роботу? — спитав Бенжамен.
— У Терну є місце. Я піду до нього завтра раненько і замовлю за тебе слівце,— сказала Етьєнетта.
— Ні. Я не хочу ставати на роботу. Якщо я наймуся, мені доведеться залишатися в Парижі, і тоді я не бачитиму вас... Ні, я візьму свою куртку, зніму арфу з гвіздка, на який повісив її батько, і майну у світ широкий. Помандрую до Сент-Кентена, звідти — до Барса, з Барса в Еснанді, з Еснанді в Дрезі. Я відвідаю кожного з вас, і, таким чином, ми будемо начебто разом. Я не забув ще своїх пісеньок. Ними я зароблятиму на прожиття.
їхні обличчя проясніли, і я відчув себе щасливим. Ми ще довго говорили про мій план, про розлуку, яка нас чекає, про те, що колись зійдемося знову — про минуле й майбутнє. Потім Етьєнетта звеліла нам лягати спати. Ми полягали, але ніхто майже не спав, а я й зовсім не склепив очей.
Рано-вранці Ліза повела мене в квітник, і я зрозумів — вона хоче щось сказати.
— Ти маєш щось мені повідомити? Вона ствердно кивнула головою.
— Тобі тяжко від того, що ми розлучаємось. Можеш мені про це не говорити. Я бачу це по твоїх очах і чую серцем.
Ліза дала знак, що не задля цього мене покликала.
— Через два тижні я буду в Дрезі. Вона похитала головою.
— Ти не хочеш, щоб я йшов у Дрезі?
Ліза показала, що, навпаки, хоче. Тричі простягти руку, вона дала мені зрозуміти, що спершу я повинен відвідати обох братів і сестру.
— Ти хочеш, щоб я спочатку побував у Варсі, в Еснанді і в Сент-Кентені?
Ліза усміхнулася, радіючи, що я її зрозумів.
— Чому?
Руками й вустами, а особливо своїми промовистими очима, Ліза пояснила, чому вона просить мене про це. Перекладаю звичайною мовою її побажання:
— Треба, щоб ти спочатку побував в Етьєнетти, Алексіса і Бенждмена. Після цього ти прийдеш у Дрезі й скажеш мені, як їм ведеться.
Від'їзд був призначений на восьму годину ранку, і тітка Катрін замовила великий фіакр, щоб повезти всіх дітей разом; спочатку в тюрму — попрощатися з батьком, а потім кожного із своїм клунком на вокзал.
О сьомій годині Етьєнетта також повела мене в квітник.
— Скоро ми розлучимося,— сказала вона,— і я хочу залишити тобі на згадку оцю невеличку скриньку. В ній лежать нитки, голки, а також ножиці, які подарував мені хрещений батько. В дорозі все це тобі згодиться — адже мене не буде біля тебе, і нікому буде залатати тобі дірку в штанях чи пришити ґудзика. І ти щоразу, як братимеш голку чи ножиці, будеш згадувати про мене.
Алексіс тим часом тинявся неподалік од нас. Коли Етьєнетта пішла, він підступився до мене.
— В мене є дві монети по сто су,— мовив він,— візьми одну собі, я буду дуже радий.
Алексіс дуже полюбляв гроші, і ми завжди кепкували з нього. Він складав сантим до сантима і був дуже щасливий, якщо йому попадалась новенька монета. Він без кінця лічив їх, перекладав із руки в руку, милувався їхнім блиском і з насолодою слухав, як вони дзвенять.
Алексісова щедрість глибоко мене зворушила. Я хотів був відмовитись, але він дуже наполягав і таки тицьнув мені в руку блискучу монету.
Бенжамен теж зробив мені подарунок. Він дав мені свого складаного ножа, щоправда, зажадавши навзамін одне су, "бо ніж перетинає дружбу".
Час минав швидко. Ще п'ятнадцять хвилин, ще п'ять — і ми розлучимося.