Хвіртка, під якою ми прихистилися, вела до будинку квітникаря. Цей квітникар десь під другу годину ранку, зібравшись на ринок, відчинив хвіртку і побачив, що ми лежимо під соломою. Він гукнув, щоб ми встали й уступилися йому з дороги. Але ні я, ні Віталіс не поворухнулися, тільки Капі загавкав, аби захистити нас. Тоді квітникар схопив нас за плечі і спробував розбурхати. Проте ми так само мовчали і не ворушилися. Квітникар збагнув: тут щось негаразд. Принесли ліхтаря. Оглянувши нас, побачили, що Віталіс уже замерз, а в мені ще жевріє життя. Це Капі, який спав у мене на грудях, врятував мене.
Мене перенесли в дім і поклали в ліжко одного з хлопців. Близько шести годин я пролежав непритомний.
Хоч який я був кволий — і тілом, і духом,— однак збагнув жахливий зміст сказаних мені слів: Віталіс помер!
Поки квітникар — чоловік у сірій куртці — розповідав мені про все це, дівчинка не відводила від мене здивованих очей. Коли її батько сказав, що Віталіс помер, вона, без сумніву, зрозуміла, точніше, відчула, як тяжко вразила мене ця звістка. Вона підбігла до батька, поклала на плече йому ручку, а другою ручкою показала на мене, видавши при цьому якийсь дивний звук. Це не був звук людської мови, але в ньому чулося співчутливе зітхання.
А втім, її жест був такий промовистий, що його не треба було підтверджувати словами. В цьому жесті і в погляді я відчув щиру приязнь, і вперше після розлуки з Артуром у мене з'явилося незбагненне почуття довіри й ніжності, як у ті часи, коли, бувало, матінка Барберен, перед тим, як пригорнути, пестила мене очима. Віталіс помер, я залишився сам на світі, і все ж мені здавалося, що я не такий уже й самотній, що хтось є біля мене.
— Ну що ж, моя Лізето,— сказав квітникар, нахилившись до дочки,— йому тяжко, проте краще було сказати правду, бо все одно він би дізнався про все від поліції.
І він розповів, як викликали поліцейських, як понесли на ношах тіло Віталіса, а мене поклали в ліжко Алексіса, старшого сина.
— А Капі? — спитав я, коли квітникар замовк.
— Капі?
— Авжеж, собака.
— Не знаю, він десь подівся.
— Він побіг слідом за ношами,— сказав хтось із дітей.
— Ти бачив його, Бенжамене?
— Аякже. Він біг за ношами, опустивши голову, і вряди-годи стрибав на ноші. Коли ж його проганяли, він скавулів і вищав.
Бідний Капі! Скільки разів він, коли ми давали виставу, біг за "похоронною процесією", скільки разів прибирав сумну міну! І от тепер йому довелося бігти за ношами із справжнім покійником!..
Потім квітникар і його діти вийшли з кімнати. Не знаючи, що робити, я встав із ліжка.
Моя арфа стояла, прихилена до бильця ліжка. Я надів ремінь на плече і попрямував до тієї кімнати, куди вийшов квітникар із дітьми.
Коли я лежав у ліжку, то почував себе не так уже й погано, хоч тіло в мене ломило, а голову палив жар. Та коли я звівся на ноги — відчув, що от-от упаду. Аби не впасти, я вхопився за стілець. Трохи передихнувши, я прочинив двері й опинився перед квітникарем і його дітьми.
Вони сиділи за столом біля високого каміна, в якому палав вогонь, і їли суп з капустою.
Від запаху супу в мене запаморочилася голова. Адже я від позавчора нічого не їв!
Я похитнувся.
— Тобі погано, хлопчику? — співчутливо спитав квітникар.
Я відповів, що й справді почуваю себе не дуже добре, і попросив дозволу трохи погрітися біля вогню.
Та мені потрібне було не тепло, а їжа. Від сидіння біля вогню мені не покращало. Запах супу, брязкання ложок об тарілки посилили мою кволість.
Хтось інший на моєму місці попросив би тарілку супу. Але я скоріше помер би, ніж сказав, що я голодний. Чому? Я й сам до пуття не знаю, але я ніколи не попросив би того, за що не міг заплатити.
Дівчинка з допитливими очима, яку батько назвав Лізетою і яка весь час мовчала, сиділа навпроти, нічого не їла і дивилась на мене, не відводячи очей. Раптом вона встала з-за столу, взяла свою тарілку із супом, підійшла до мене і поставила тарілку мені на коліна.
Мені здавило горло, і я тільки кволо махнув рукою, відмовляючись, але квітникар сказав:
— Візьми, хлопчику; якщо Ліза щось дає, то дає від щирого серця. Їж, а коли захочеш, насиплемо ще.
Коли захочеш! Я виїв суп за кілька секунд.
Тільки-но я поклав ложку, як Ліза, що стояла біля мене, тихо скрикнула. Але це не був крик жалю чи зітхання, а вигук задоволення. Взявши мою тарілку, вона подала її батькові, щоб той насипав ще супу, а потім піднесла мені з такою ніжною й підбадьорливою усмішкою, що я на хвильку закляк і занімів, забувши про голод.
Я дуже швидко спорожнив і цю тарілку. Діти, які дивилися на мене, весело засміялися.
— Апетит у тебе нівроку, хлопче! — усміхнувся квітникар.
Я зашарівся — так мені стало соромно,— і, щоб не подумали, ніби я ненажера, сказав, що вчора не обідав.
— А ти снідав?
— Не снідав.
— А твій хазяїн?
— Він не їв довше, ніж я.
— Отже, він помер не тільки від холоду, а й від голоду. Після супу мені стало краще. Я підвівся, щоб іти геть.
— Куди це ти зібрався? — спитав квітникар.
— Піду собі.
— Куди?
— Не знаю.
— У тебе в Парижі є друзі?
— Ні.
— А земляки?
— Теж немає.
— Де ти живеш?
— Ніде. В мене нема пристановища, ми тільки вчора прийшли сюди.
— Що ти будеш робити?
— Гратиму на арфі, співатиму пісеньки і цим буду заробляти собі на хліб.
— Де?
— В Парижі.
— Краще повертайся додому, до батьків. Де вони живуть?
— У мене немає батьків.
— Ти казав, що старий із сивою бородою — тобі не батько.
— У мене немає батька.
— А мати?
— І матері нема.
— То, може, в тебе є дядько, тітка, двоюрідні брати, сестри чи ще там хтось?
— Нема нікого.
— Звідки ж ти?
— Мій хазяїн найняв мене в чоловіка моєї годувальниці... Ви були такі добрі до мене, я вам щиро дякую. Якщо хочете, я прийду до вас у неділю і заграю вам на арфі до танцю; це вас розважить.
Сказавши це, я попрямував до дверей. Та ледве я ступив кілька кроків, як Ліза, котра побігла за мною, схопила мене за руку і, всміхнувшися, показала пальцем на арфу.
Я зрозумів її жест.
— Ти хочеш, щоб я заграв?
Вона кивнула головою і радісно заплескала в долоні.
— Заграй їй що-небудь, хлопче,— сказав батько.
Я взяв арфу і, хоч мені було зовсім не весело, заграв свій улюблений вальс. Як би хотів я грати так гарно, як Віталіс, щоб звеселити серце цій дівчинці, котра так зворушила мене своїми оченятами!