— І все ж ви знаєте, куди ми йдемо. Віталіс уважно подивився на мене:
— Ти, мабуть, не вмієш читати?
— Не вмію.
— А ти знаєш, що таке книжка?
— Так.
— У книжці, яку я тобі покажу, коли ми зупинимось перепочити, є й назви, й описи тих місць і країн, де ми проходитимемо. Люди, що жили чи побували в тих краях, написали в книжці те, що про них дізналися або що там бачили. Тож мені досить розгорнути книжку й прочитати її, щоб дізнатися все про ті краї. Я мушу уявити їх так ясно, немов вони лежать перед моїми очима.
Я ріс дикуном, і слова Віталіса були для мене справжнім одкровенням. Хоч я й ходив до школи, але наука моя тривала всього місяць. І за цей місяць я ні разу не тримав книжки в руках, мене нічого не вчили: ні читати, ні писати.
Те, що я кажу, може здатися неймовірним. Але в ті часи, про які я розповідаю, в багатьох селах Франції зовсім не було шкіл. А там, де вони були, нерідко траплялися вчителі, що з тієї чи іншої причини нічого не навчали дітей. Вони їх тільки гляділи, вважаючи це основним своїм обов'язком. Отак було і в нашій сільській школі. Чи знав наш учитель сам що-небудь? Може, й знав, я не хочу звинувачувати його в неуцтві. Але за весь час мого перебування в школі він не дав ні мені, ні моїм товаришам жодного уроку. Він був швець за фахом. Від ранку до вечора робив він дерев'яні черевики й працював так заповзято, що довкола нього купами лежали букові та горіхові стружки. Розмовляли ми тільки про погоду й наші внутрішні справи, а про якесь там читання чи арифметику ніхто й не згадував. Навчати цих предметів він доручив своїй дочці — швачці. Та чинила так само, як і її батько. В той час, як він налягав на свій струг та стамеску, вона жваво орудувала голкою. Нас, учнів, було дванадцятеро, за кожного платили по п'ятдесят сантимів3 — разом виходило шість франків на місяць. Двоє не могли прожити на ці гроші. Те, що не могла дати їм школа, вони надолужували виготовлянням сабо та шиттям одягу. Тож і не дивно, що в школі я не навчився нічого, навіть не знав літер.
— А важко навчитися читати? — спитав я Віталіса після довгих роздумів.
— Важко тому, в кого нема здібностей, а ще важче тому, хто не має охоти до науки. А ти тямкий.
— Не знаю, та якщо ви візьметесь мене вчити, я вчи-тимуся з великою охотою.
— Ну що ж, побачимо. У нас багато часу попереду. "Багато часу!" А чому не почати б зараз же? Мені
здавалося, що варто тільки розгорнути книжку — і вже можна прочитати, що в ній написано.
Коли ми йшли наступного дня, Віталіс нагнувся й підібрав шматок дошки, що лежав на дорозі, припорошений пилом.
— Ось книга, за якою ти навчишся читати,— сказав він мені._
3 Сантим — дрібна французька монета, сота частка франка.
Оця дощечка — книга? Я глянув на нього. Чи, бува, він не сміється з мене? Та Віталіс не сміявся, і я уважно придивився до його знахідки.
Це справді була дошка, звичайна гладенька дощечка з бука, завдовжки з людську руку, завширшки зо дві долоні. На ній не було нічого: ні напису, ні малюнка.
— Ви глузуєте з мене?
— Анітрохи, мій хлопчику. Нерозумно глузувати з людини, яка чогось не знає. Зажди, поки ми дійдемо он до тих дерев. Там ми сядемо відпочити, і ти побачиш, як я вчитиму тебе читати з допомогою цієї дощечки.
Ми швидко дійшли до невеличкого гайка і, скинувши на землю мішки, розсілися на зеленому моріжку, де то тут, то там уже цвіли стокротки. Серденька відв'язали; він прудко видряпався на дерево і почав трусити гілки, ніби струшуючи горіхи. Собаки спокійно полягали коло нас.
Тоді Віталіс дістав кишеньковий ножик і вирізав з дошки невелику тонку пластинку. Потім, обстругавши пластинку з обох боків, він розрізав її на маленькі клаптики. Вийшло дванадцять однакових пласких шматочків.
Я не зводив з нього очей, але зізнаюсь, що, хоч як силкувався, а не міг збагнути, як він зробить книжку з цих маленьких шматочків дерева. Я був неук, а все ж знав, що книжка складається з певної кількості аркушів паперу, на яких надруковані чорні знаки. Де ж аркуші? Де ті чорні знаки?
— З кожного боку на цих дерев'яних пластинках я виріжу завтра по одній літері абетки,— пояснив Віталіс.— Таким чином ти навчишся розпізнавати літери. А коли розрізнятимеш їх, то зможеш скласти з них слова.
Незабаром у моїх кишенях було повно дерев'яних шматочків, і я швидко навчився розпізнавати всі літери. Але навчитися читати було важче, і я не раз шкодував, що захотів учитись.
Минуло чимало часу, поки я зміг читати з книжки.
— Тепер ти вмієш читати,— сказав Віталіс.— А хочеш навчитися грати по нотах?
— Коли я знатиму ноти, то зможу співати, як і ви? Віталіс іноді співав. Він і не здогадувався, з якою насолодою я слухав його спів.
— Тобі хотілося б співати так, як я?
— Ой, що ви! Не так, як ви — я знаю, що де неможливо. Але я хочу навчитися співати.
— Тобі подобаються мої співи?
— Дуже. Соловей співає гарно, але мені здається, що ви співаєте куди краще. Слухаючи вас, я плачу й сміюся. А коли співаєте щось ніжне чи сумне, я лечу думкою до матінки Барберен і бачу її в нашій хаті, хоч і не розумію слів, бо ж ви співаєте по-італійському.
Я подивився на нього і побачив у його очах сльози. Тоді я спитав, чи не завдав йому болю своїми словами.
— Ні, моя дитино,— схвильовано відповів він,— ти не зробив мені боляче. Навпаки, ти нагадав мені про мою молодість, про мої найкращі часи. Будь спокійний, я навчу тебе співати. В тебе добре серце, і ти також змушуватимеш людей плакати й радіти, от побачиш...
Він раптом замовк, і я зрозумів, що він не хоче більше розмовляти на цю тему. Чому? На це питання я не знаходив відповіді. Набагато пізніше я дізнався про причини, що змушували його мовчати.
Наступного дня Віталіс зробив мені ноти так само, як був зробив абетку, тобто вирізав їх на маленьких дерев'яних квадратиках.
Розлініювавши кожний квадратик на п'ять паралельних ліній, він вирізав на одному боці скрипковий ключ, а на другому — басовий.
Коли все було готове, почались уроки, і, правду кажучи, вони виявилися ще трудніші, ніж уроки грамоти. Не раз Віталіс, завжди такий терплячий з тваринами, через мене впадав у відчай.
— З тваринами я стримуюся, бо знаю, що то тварини та й годі, але ти заженеш мене в могилу! — І, здійнявши руки до неба, він потім ляскав себе по ногах.