Облегшивши серце, темпераментна "Шпонька" ображено вийшла з покою.
Не меншу полегшу відчувала й Ноель. Кожен новий день був розірваним очком тієї набридлої сітки, що спутувала її з інститутом. Кінець справді наближався. Проспівали на останній Богослужбі "Світися, світися, Новий Єрусалиме" – і з тим останні акордом навіки відійшло в минуле й так зване інститутське "життя". Щоправда, ще треба було пробути в інституті кілька день, але їх присвятили вже тільки розривкам та прогулькам, поки десь по канцеляріях закінчувались усякі формальності.
9
ПОЗА СТІНАМИ
Києво-Печерська лавра. Римські катакомби. Вчені корони.
Намисто. У Видубицькому монастирі. Єпархіялки. Тайоня.
Прастара Земля та її стихійна сила. Плани на ближчий час.
Крізь чужі окуляри. Брама в життя.
Не знати, з яких часів у тих днях вихованки, що закінчили науку, щорічно традиційно відвідували Лаврські печери, Братський монастир, монастир Видубицький і славний Межигірський Спас над Дніпром за Києвом. А потім приходила врочиста хвиля, по якій панночки, що закінчили науку, розкочувалися по світі і не мали надії колись зустрітися ще, бо ж, напевне, дальше їхнє життя проходитиме не тільки по різних містах чи державах, але навіть і по різних континентах.
Ще в тих днях усі вони мали на собі темно-зелений однострій. Але відношення до нього різко змінилось. Ще, як давніш, виходилося з інститутських стін парами у рядах, але вже за мальованою брамою Києво-Печерської лаври вихованки почувалися прогульковцями, туристками, а не школярками.
У "ближніх печерах" ченці роздали всім учасницям прогульки воскові свічечки. Чернець розсвітив свою від лампади, а потім кожній передавав "вогника" від своєї. Почався довгий похід під землею. Пахло вогкістю, ладаном і свічковим згаром. Гарячий віск капав на руки, маленькі, немов м'які, язички свічечок тьмяним німбом огортали постаті і вливали в душу містичну шану до святого місця: бо більше як сімдесят святих угодників, – говорив чернець, – відпочивають "сном праведним" у цих підземеллях. Дехто з них знайшов тут своє тихе пристановище ще в татарській добі.
Важко човгали тяжкі чоботи на чернечих ногах. Лунав глухий голос, що називав наймення за найменням.
– Святий Прохор "Лободник"... Не мав що дати вбогим, сам не посідав нічого на світі цім. Але з ласки Божої пік хліб із лободи, коли люди з голоду гинули, і тим хлібом годував, мов справжнім, убогий люд хрещений. Як справжнім – бо ж перестали люди вмирати, насичувались.
– А тут – святий Пимен Многоболісний. Із дитячих літ усе нездужав "болізнями многими, премногими". Дня єдиного не був не слабий. Аж перед смертю раптово від усіх хворіб зцілився, вийшов із келії і всі келії обійшов, з усією братією попрощався. А повернувся до своєї келії, – то, як тільки ліг, зараз і віддав Богові духа. Підходьте, дівчатка. поклоніться святим мощам.
Із ковтка-черпальця у формі хреста подавали напитись води прозорої й холодної.
– Святий Марко Гробокопатель, що гроби братії копав у печерах сих, пив із цього хреста святого, їжі ж не споживав жодної. А все ж таки жив і тяжко трудився…
В іншому місці з підземних таємних схованок виринув чернець у каптурі гостроверхім – "послушник". Сидів у малій печерці, перед блискучими черепами, під вічною лампадою. Срібним пензлем доторкався він черепа й креслив знак хреста на чолі кожної інститутки...
Так багато було наймень, гробниць і саркофагів, оплетених зворушливою тайною давніх легенд, що Ноель мало що затримала в пам'яті. Але ж вразило її оповідання про святого, що його тіло було поховане насторч.
Щороку, – розповідав чернець, – сей праведник святий входить у землю на макове зерно. Коли сховається з головою, буде кінець світу й страшний настане суд...
У більшій печері лежало дванадцять братів.
– Всі вони – малярі, різьбарі, архітекти, що оздобленню церкви святої своїм умінням служили.
Лежали вони рівно, простягшись, як звичайно лежать мертві. Тільки в одного коліно було зігнуте й випиналося вгору.
– Він умер раніш за инших братів своїх. Та, коли принесли, щоб поховати його улюбленого брата, мертвий посунувся, назначивши так місце, де мають покласти тіло нового мерця.
Ноель запитала ченця, чи є тут і той святий маляр, якому з'являвся ангел і докінчував початі праці? Дівчина бачила у Пінки образок того чуда.
Чернець зрадів і ласкаво усміхався:
– Аякже! Аякже! Розумію: це бо ви св. Алипія, панночко, шукаєте! Саме тут, у "Ближніх печерах", святі його мощі охороняємо. Покажу вам, покажу. Аякже!
Помолились у "печерній церкві", такій не подібній до тих стародавніх римських катакомб, що недавно перед тим зробили на Ноель незабутнє враження. Там вона все чекала зустрічі з тінями святої Агнеси та святої Цецилії. Але ж і тут було щось, що робило дуже близькими до тих римських ці екзотичні гробниці. І тут, як і там, повітря було напоєне глибокою чистою вірою; і тут, як і там, ця віра підносилась із безоднії людської немічности до Божого Світла. І там, і тут той самий "синівський" голос гукав: "Авва!"
Вийшли на земну поверхню. Крита галерія провадила тепер до печер "дальніх". Піддашшя тяглися глибокою долиною, повною землі й квітучих дерев. Це був чернечий овочевий сад.
– Криниця св. Антонія Печерського, – показав чернець на білу невеличку каплицю з сяйливим золотим хрестом над нею.
Ноель видавалось, що вона химерно трапила на збільшену до природніх розмірів заставку-мініятюру, де фантазія майстра-ченця втілила в одно і уяву раю, і земську тишу тієї "пустині", що по ній тужить захоплена Божими речами людська душа.
Далі оглядали низану перлами чудотворну ікону Успення. Навмисне спускали її для інституток на ретязях додолу. Два ченці стояли по боках біля "царських врат". І знову одна по одній підходили туристки до реліквії.
Вже сильно втомились. Боліли ноги, трохи хиталось у голові, хотілося їсти й чавила духота. А все ж бажала не одна, щоб той день був якнайдовший. І – нова несподіванка: інституткам подали правдивий чернечий пісний обід за довгими столами, під старезними деревами, на монастирському дворі.
Ченці в синіх попередницях принесли гори чорного хліба й дерев'яні ложки з вирізьбленою рибкою на держалні.