Дзеленькали ножі, бринькали кришталеві пугарі, перелітали малозмістовні слова розмови "для годиться". Ні тато, ні панотець нічого не мали сказати Ноель, що була їм чужа. За те "дуенья" не могла дочекатись, коли нарешті Ноель залишиться сама в своїм покої. Одна вона, найнята в далекому Провансі дівчина, вважала Ноель за "свою". Та була ще друга душа, що так само не могла дочекатись приходу Ноель до рогової кімнати. Це була Маруся, її в'язали з інституткою спомини колишньої щирої дружби та посестринства ще в бабусиних маєтках. Вона так хотіла нагадати минуле, зміцнити ту стару приязнь у новій формі, відчути теплоту співзвучного серця в цім нуднім саркофагу, де перебувало вкупі не десять чи дванадцять людей, тільки десять чи дванадцять осіб, що не мали нічого спільного з собою і помічали одне одного хіба що тільки з обов'язку...
***
– Вміння добре приготовлятись до іспитів, добродійки мої, у тому, щоб мати свіжу голову й пружну думку. І – не боятись! Бо ж, коли б хтось і мав повну голову знання, але не міг його вчасно витягти й покласти на язик, не виграє, добродійки ви мої! Не "зубріть", не "долбіть" цілими ночами слово в слово з книжки, а намагайтеся зрозуміти. Так, зрозуміти, між иншим, і те, що за три дні підготови не можна навчитись того, чого не навчилися ви за повних сім літ…
Вихованки останньої класи обступили професора Малініна. Проводили його аж на пальє: прощались, бо ж це була його остання лекція для них. За два тижні буде перший кінцевий іспит. А там назавжди попрощаються з інститутом і почнеться... правдиве життя.
Малініна любили. І за людяне ставлення до вихованок, і за те, що ніколи "не зривав" на них поганого настрою в часі лекцій. Не любив він хіба що тільки надто дурних учениць, до яких часами був аж несправедливий. Найдужче ж любили його за те, що вмів викладати так гарно й так цікаво, як правдивий учитель, указуючи молоді дорогу до вищих ідеалів, його предмет – російська література був тільки тлом. На нім професор по-мистецьки малював прегарні образи, що заохочували читати, вчитись далі, знати, скільки може людський невгомонний дух.
– Василю Миколаєвичу! Дозвольте попрохати у вас вашу світлину на згадку.
– І мені... І мені!..
Це була традиція. Коли скінчилися лекції, перед останніми іспитами, інститутки просили фотографій у тих професорів, що про них хотіли зберегти якнайкращі спомини. Не була це ні офіційна куртуазія, ні підхлібство, тільки вияв щирої симпатії. Малінін, посміхаючись, записував у нотес наймення прохачок.
– Запишіть ще також і Каратову! – і кілька свіжорозцвілих галузок білого бузку полетіло на групу інституток. На сходах, що вели з горішнього поверху, стояла княжна Каратова і тримала за два кінці попередницю, повну білого бузку.
– І де ти назбирала такої краси? – гукнула їй найближча її приятелька Марина Данильчуківна.
Ноель підвела очі на ніжне, як мистецька камея, усміхнене обличчя княжни і спершу не зрозуміла, про яку красу мова: про красу квіток чи красу молодої подруги? Її золоте волосся було проткане промінням сонця, мов осяяне німбом, очі сміялись і "свєтлєйшая" стояла в квітках та промінні, як правдивий символ молодости й весни.
– Замов собі такий портрет, – погладила очима гарну з'яву Ноель. – Виглядаєш, мов Беатріче, що зустрічає Данта на порозі раю.
Малінін обернувся до Ноель.
– А, правда, ви – наскрізь у нас чужинка! Бачу, що ви знаєте Данта ліпше, як Пушкіна. І дивуюсь... Бо ж навіть незвичайно для стін звучить ваше порівняння. Повіяло часами ренесансу. – Він замкнув свій нотес і ласкаво подивився на Ноель властивим йому поглядом, прижмуривши ліве око. Від того його обличчя ставало лукаве, але простодушно-приятельське, як у доброго дідуся, що жартує з онучкою.
– А скажіть правду: чи таки справді цікава для вас "Божеська комедія"? Чи не видається вона в наші часи й у наших літах марудною або принаймні, задовгою з усіма тими реєстрами партизанів гвельфів, гібеллінів, що нам – людям сьогоднішнім – нічого не говорять?
– Часами відчувається "довготу", – відказала спокійно Ноель. – Дещо є й неясне без відповідних коментарів. Особливо в піснях "Пекла". Але ж... але ціла "Божеська комедія"... вона, як море під сіроком. Чи можна схопити обрис кожної хвилі, чи дефінювати їхній колір? А проте загальне враження – захоплююче й гарне. Хоч, правду кажучи, мені завжди була більш до душі Дантова "Віта нова".
Той діялог перервало шелестіння шовкової сукні. Час був невідповідний на чужі відвідини, а тим часом по пальє проходила чужа дуже елегантна дама. Порівнявшись із групою, вона злегка вклонилась інспекторові. З-під широкого "рембрандтівського" бриля з величезними чорними струсячими перами блиснули іскри диямантів і веселий, задерикуватий погляд чорних очей.
– Іза!..
Кілька вихованок метнулось до тієї "чужої дами". Але раніш перед нею виросла, мов із-під землі, мадам Рапне:
– Мадмуазсль Метінґер! Що все це має означати? З якого приводу маскарада? А крім того, як ви дозволяєте собі вітатись із паном інспектором?
Іза піднесла до очей лорнет і демонстративно "зміряла" постать "Ціпоньки":
– Прошу мене не затримувати, мадам. Я заїхала тільки попрощатися з подругами. Надолині чекає на мене мій чоловік.
Коли б перед "Шпонтером" розірвалася бомба, вона була б менше здивована. Та вже ніхто на неї не зважав. Товаришки оточили Ізу, Каратова подала їй бузок, очевидно, наперед знаючи про ту зустріч, інші ж тільки голосно гратулювали. Правда, ходили чутки, що Іза – заручена, але ж нікому не прийшло на гадку, що вона "кине такий виклик" інститутові...
Без неї вже ходили подружки до "Дворцового саду" приготовитись до іспитів. Уважалось, що тут зовсім відокремлені вони не тільки від "світу", а й від розваг та спокус інститутських буднів, із їх pas de geants (гігантичними кроками), орелями, "русскімі ґоркамі" і т. ин., що було в саду інститутському. Тут вихованки вчитимуться пильніше. Та ж яке вже там вчення на весні, в розцвілому саді, де зібралось тридцять шість 17-18-літніх дівчат?!
Щоправда, зо дві, зо три були невразливі ні на що, крім науки. Це ті, що вирішили по інституті вступити до вищих шкіл. Інші насилу прочитували підручник. Одначе більшість не бралась за нудну науку. По дві, по три ходили інститутки під старими розложистими кленами тінистих алей, сиділи на лавочках під могутніми яворами чи стояли під каштанами, що були одягнені у весняний цвіт, мов прикрашені тисячами свічок і творили своєрідну чарівну оздобу старого Києва.