Більш за столом не було нікого. "Марі Андре" – справжнім найменням, як це враз вияснилось, "Марія Андріївна", як говорилося за прикладом північних сусідів на Великій Україні, – за стіл не сідала. Була вона "найнята", плачена грошима, як і кожна інша "прислуга". Виняток зроблено для мадмуазель Асту, але не з пошани до ...англійських дипломів, а лише тому, що вона мала бути товаришкою для Ноель та щоб мачуха могла контролювати, чи ця дівчина справді вміє бездоганно "поводитися в товаристві".
І сам по собі обід здивував Ноель. Ніде на Заході не починався він так, як тут – із безлічі "шведських закусок": солоними й маринованими рибами, кав’яром, грибками й иншими добірними стравами. Але ще більше здивувало її таке: коли вже всі сиділи за столом, коли вже взяли в руки виделки, – ніхто не підвівся, щоб помолитися перед їжею. Вона з хвилину вагалась. Але відчула, що інакше вчинити не сміє: встала, зложила руки й "ментально", як про це казали в монастирі, промовила "Бенедіціте" та з облегченим сумлінням перехрестилася. Глянула на свою сусідку: рука мадмуазель Асту, – біла в білій манжеті, що так різко підкреслювало тло чорної сукні, – також зробила знак хреста.
Батько на хвилину замовк. Очі його були спущені додолу, а на рожевому обличчі, що так дивно відмежовувалося від цілком сивого волосся на голові й бороді, лягла легенька, але сумна тінь. Здавалося, що він захвилювавсь, але ж ураз опанувався.
– Які давні згадки збудила ти в мені, Ноель, – промовив він м’яко й поважно. – Давно вже я не бачив людей, що дякують Богові за послану їжу. Був це звичай гарний...
– Але недоречний, – перервала татову мову мачуха. – Бо ж усе, що маємо, однаково дає нам Бог, – знизила вона плечима. – Однак уявім собі, як би це виглядало, якби ми молились, одягаючи нову сукню або входячи в ложу опери чи після опущення театральної завіси хрестилися, дякуючи Богові за приємну забаву?..
Ноель піднесла очі на мачуху: та весело сміялася, виблискуючі: дрібними рівними зубами та перлами сережок, що суперничали між собою білістю й блиском.
– Ну! – ніби зідхнув тато. – Шер амі , як завжди, йдете задалеко! – ласкаво усміхаючись, похитав він головою.
Але мачуха стояла на своєму: – Нітрохи задалеко. Всьому й на все є час і своє місце. Увечері, замкнувшись у своїй хаті, можна дякувати Богові, хоч би й навколішках, за все, що дав він упродовж дня чи за кожну річ окремо, мовляв, "уроздріб", чи за все загалом – "гуртом". Але ж навіщо виявляти публічно свої інтимні почування?
Була ця жінка, що говорить такі сентенції, безбожна, невдячна чи зла? Ноель уважно хапала не лише кожне слово, але й модуляції голосу, силкуючись розв’язати загадку, таку важливу для її дальшого співжиття під спільним дахом. Але бачила перед собою приємне, гарне обличчя елегантної молодої й дійсно привабливої жінки, її блакитні очі були такі спокійні й самопевні, ніби вона проказала найзвичайнісіньку, маловажну річ.
– Ти, Ноель, швидко звикнеш до наших привичок, – усміхнулася мачуха до дівчини, і в тих її словах відчувалось, що вона не помиляється. А за хвильку тим же ласкавим тоном розпитувала пасербицю про те, які тепер були в Европі найновіші танці і чи Ноель уже бувала на якомусь урочистому балу?
– Ми танцювали різні танці, – простодушно відповідала Ноель. – І фарандолу, і риґодон. Часами – болеро чи хоту. А дехто – навіть і халео. Але це сестри забороняли.
– То ж навіщо тоді вони того вчили?
Ноель не втримала усміху, уявивши собі сестру Жанну або стареньку матір Філомену в ролі вчительок танців, та ще бурхливої хоти чи халео.
– Ні, нас танцювати не вчили. Ми лише самі так бавилися, показуючи одна одній... – І додала здивовано: – А хіба ж танцювати треба вчитись? Таки ж досить побачити це, як роблять інші, то вже й умітимеш.
Тим часом перед Ноель поставили тарілку з незнайомою зупою: червона, густа, вона була повна різної ярини й шматків м’яса.
Бездоганний Еміль уже тримав перед Ноель півмисок із рум’яним печивом, яке дуже приємно пахло, а тато підсував елегантну посудину зі сметаною.
– Дякую. Я вже майже не хочу їсти, а хліб ще маю, – вказала Ноель на тарілочку.
Мачуха знов весело засміялась, немов заспівав єгипетський голуб:
– "Малоросійський борщ" не їдять без пиріжків, Ноель. Ти, щоправда, цього ще не можеш знати. Візьми пиріжки й долий сметани… Так, як із балами?
Щоки Ноель запалали рум'янцем. Серце стиснулося при згадці про довгий, тихий рефектар, де так смакували оливки з білим хлібом на вечерю. І де під час обіду читали "Фабіолу", "Калісту" й інші такі шляхетні книги. "Qui mange – prie", – говорили черниці, нагадуючи цим дівчатам, які ніколи не зазнали недостачі, що їжа, хоча б і на столі багачів, це дар Божий, за який слід дякувати, як за кожний дар і за кожну ласку.
Ноель стримано пригадала мачусі, що вона балів ніколи не бачила, бо ж мала бути черницею. При руху, який зробила в напрямі до сметани: випустила з рукава хусточку. Звичаєм, що перейняла від черниць, Ноель носила хустину, засунену за манжету рукава. Помітивши, як той шматочок батисту пурхнув на підлогу легким метеликом, Ноель нахилилась і піднесла його раніш, як устиг це зробити лакей.
Мачуха враз стала поважна:
– Дивно мені, чого ж там вас вчили? – промовила вона по-англійському, очевидно, щоб не зрозумів Еміль, і стягнула тонкі, мов пензликом наведені, брови. – Танцювати не вчать, до товариської поведінки не призвичаюють. І не вщеплюють навіть таких елементарних речей, що слуги існують для того, щоб позбавити нас зайвого труду та неестетичних рухів. У кожному разі не для того, щоб ми в приявності "рабів" самі собі служили, мадмуазель!
Потім мачуха звернулась до Луїзи і почала пригадувати її прізвище, але, очевидно, не бувши обов’язана пам’ятати наймення служачих, як наймення своїх знайомих, вона вичікувала.
–… Асту, – підказала подруга, додавши стару, визичену від еспанців формулу ввічливости, – "щоб служити вашій милості"...
Провансалька, що набулася поміж чужими панами, мабуть, уловила вже більш інстинктом, як спостереженнями, що тут перебільшеною ввічливістю чи голосними формулами пошанівку собі не зашкодить.