Згадка про богиню зворушила хвилясто-тиху поверхню дрімаючих, але таких близьких споминів. Там, на сонячному Півдні, де все просякала поганська радість життя, там і стародавні боги були так близько від смертних, що навіть поміж стінами монастиря почували вони себе "своїми" чи, принаймні, "не чужими". Ніби й самі вони вклонились Воскреслому й увійшли в нове життя.
Черниці раз на тиждень викладали своїм вихованкам те, що в простодушній монастирській термінології мало назву: "L’histoire Sainte des Anciens" ("Святе Письмо стародавніх").
І фактично була це передмова чи вступ до Старого Завіту. Був це стихійний відгук, голос римських попередників, що кланялись латинським богам, додаючи до них культи грецькі та сирійські, занесені сюди римськими легіями.
Ноель зрослась із тими стародавніми "безсмертними", любила їх ще з дитинства, пам'ятаючи їхні наймення та зображення, які бачила в старому парку своєї бабуні, в бібліотеці маєтку, ще в тому старому гнізді, на Волині. Були вони їй близькі й милі майже так, як і зображення прапрадідів та прадавніх бабунь різних націй, зафіксованих на старовинних портретах великої родинної галереї. Хто ж були ті, ніби ближчі, предки? Такі ж напівзаслонені минувшиною, оздоблені авреолою присипаних порохом згадок, свідомістю, що вже давно їх нема, бо вони зробили вже все своє, що мали зробити на землі. І коли була різниця між цими "молодшими" і тими прадавніми, то ця різниця випадала не на користь "пізнішим". Бо ж перед тими, що на портретах, слід було робити поважне, врочисте обличчя, випростувати душу чи навіть і тіло, бо ж вони були суворі судді й неласкавим оком дивилися на тих, що прийшли по них і коли не забували, то, принаймні, могли забути заведені ними традиції й настановлені, може, "ще раднішими" родові гасла.
Зате перед "ще раднішими", що були зображені в камені й бронзі, обличчя розцвітало усміхом, серце наповнювалось радістю, уста видавали спів, бо ж усі заповіти й гасла були в одному "Carpe diem" ("Користай із дня!).
Ноель відчувала близькість тих милих богів і тут, у цій "гіперборейській" весні бористенській, повній лля неї "варварських пересудів", не менш неприємних, як і варварські морози, що все не хотіли відійти з цієї втомленої зимою землі. Тільки ж тут старі боги були "нечистою поганською мерзотою", демонами, кам'яними ідолищами, як дивились на них ті, хто дістав у спадщину суворі заповіти Візантії.
Кому ж звірятись у своїх мріях-думах? Не було кому. Самітність усе більш опановувала її. З наближенням весни повернулася гарячка, кашель, утрата голосу й несподівані раптовні пароксизми з великими горляними кровотечами. Тому її майже цілком увільнили від інститутських приписів і лишили в лічниці "саму".
Тим часом православні подруги "говіли": мали тижневі реколекції, що закінчувалися сповіддю й причастям. Причащались тільки раз на рік, усі гуртом, як приписував статут, а потім уже до чергового Великого посту про це не згадували, бо не силували їх приступати до сповідниці та до Столу Святого. Для Ноель була це дивина, як також і її подруги дивувалися, що вона, "фанатичка", без "говіння" радо йде до Св. Сповіді та Св. Причастя при всякій нагоді, коли тільки буває Служба Божа в каплиці.
"Нагорі", в класах, лекцій не було. Вранці, по молитві, читали Євангелію. Замість "Серьожі Бор-Роменського" та "Дєтства і отрочєства", улюбленої лектури інституток, роздавали для читання "Катакомби", перероблені Євгенією Тур, "Сказаніє про Дєву Фєвроиью і град Кітеж", "Історію Алексія, чєлавєка Божія" та оповідання Льва Толстого, які Носль також хотіла прочитати, зацікавлена голосним тоді найменням автора. Та вона знала московську мову надто погано й тому п'яте через десяте зрозуміла історію простої жінки, але доброї селянки, що її не могло зрозуміти оточення за її добре серце й глузували з неї, звавши її "Маланья – ґалава баранця". Ноель знала, що це тільки назва, однак із того часу зарисувалося в її уяві, що в тих далеких просторах, засипаних мало не вічними снігами, в таємній "Росії" живуть істоти, подібні до кентаврів або до Амонових сфінксів, себто ніби між тамошніми жінками трапляються, мовляв, або "дівиці червоної барви" ("красние дєвіци"), з товстими русявими косами, в червоних довгих "сарафанах", або з баранячими головами, прикрашеними круто закрученими ріжками.
Враз із духовним постом відбувався також і піст матеріяльний. Тому економ рідко коли з'являвся в їдальні, особливо в середу та п'ятницю, коли подавали рідкий теплий кисіль, який йому майстерно наливали інститутки безпосередньо в кишені поки з ним провадилася загальна дискусія про те, що в пісному борщі були з солоної чи сушеної риби – хробаки. До клас приносили проскурки. Були це білі, двоїсті, одна на одній кругленькі булочки, що пахли кипарисом, тобто якимсь неокреслено "святим" запахом і викликали в уяві образи пустинників, їхніх убогих келій із чистими, білими, небарвленими підлогами. Проскурки приносили у великих, як на білизну, кошах, і вихованки могли собі купувати їх, але не більше, як три, причому класова дама відмічала в реєстрах, хто купує і скільки проскурок. Власниці тих просфор на підрум'яненому їхньому споді писали перами хресні наймення своїх батьків і кревних, на одній – живих, на другій – померлих. Третя залишалася чиста, і її зїдали з чаєм, що був із червоним вином, яке роздавали келишками в їдальні після причастя.
Варя довго "торгувалася", щоб їй дозволили купити бодай чотири проскурки, а коли все ж таки дістала тільки три узаконені, дуже довго міркувала й вираховувала. Потім узялась за писання. Але воно не складалося, тож мусила вишкрябувати написане й писати наново. Нарешті вирішила, що, власне, вона зайво намагається зробити список, бо ж усі її живі кревняки – "нестоющіє", тобто нічого не варті, не те що молитов. Ліпше з'їсти цю проскурку відразу, "поки вона ще м'якенька". Це вирішення буде легше здійснити. Вона ламала шматочками білий, приємний у смаку, прісний хліб, помалу розжовувала й міркувала над другою проскуркою, де мала записати мертвих.
– Навіщо ж ти її, Варю, ламаєш? – запитала татарка Шах-Гирей, – тільки ж самі крихітки розлітаються.