Елегантний, як завжди, з сивою головою й рожевим обличчям, усміхався й кланявся інституткам у відповідь на реверанси Микола Лисенко.
– Прошу вибачити, що порушив вашу забаву. Я здолу вчув, що тут так весело...
Класова дама почала вияснювати, чому панночки були в рекреаційній залі.
– От, я й не сподівався, – усміхався Микола Віталієвич, – що панночки знають і народних пісень та ще й танців.
І враз почав випитувати Добровольську: відкіль вона, хто її батьки і чи ближчий до народного її "стакатний" темп, як звичайне allegretto (веселе)? Поглянув на годинник.
– Коли вже панночки вільні, то я міг би взяти когось на лекцію. – Подивився в свій нотес. – Мадмуазель Лячерда Меди-Челі – Ваша черга. З дозволу Оттилії Олександрівни додамо з павзи хвилин десять, то й буде повна півгодина.
Фройляйн була дуже вдоволена, що Лисенко, якого всі любили й поважали, похвалив її вихованок.
– Прошу, прошу! Можете затримати фройляйн Лячерду, бо ми спочатку матимемо "ручні праці", а цс таке мистецтво, в якому фройляйн Лячерда ніколи не виявляє свого таланту.
Микола Віталієвич уклонився й рухом руки попросив Ноель іти вперед. Але Ноель попрохала дозволу піти спочатку по свої ноти.
Стати ученицею Миколи Віталієвича й утриматись на тому становищі довший час, було зовсім нелегко. Бо ж Лисенко, одинокий із професорів музики в інституті, мав право сам собі вибирати учениць, тоді як иншим їх просто призначали згори. Лисенкові подавали списки нових інституток, а він, не бачивши їх раніш, відзначав у тих списках прізвища вихованок, що їх погоджувався вчити. Одначе було це без гарантій, що вибраних учитиме він аж до кінця шкільного року, часами після якоїсь лекції Микола Віталієвич повідомляв директорку, що він відмовляється вчити ту чи іншу дівчину.
– Не здібна? Не хоче працювати? – допитувалась директорка.
– Ні, я цього не говорю, – делікатно відповідав професор, – тільки не можу її вчити я. Хтось инший, напевне…
І ученицю "передавали" іншому.
У чім був секрет тих незрозумілих "примх" ставного музики, ніхто не знав. Одначе жартували, що Микола Віталієвич учить тільки гарненьких учениць. Та це не була правда, бо ж вибирав він поза очі, мав між вибраними і справді негарних, нарешті ж, у молодших літах навряд чи хто міг враз, між однією й наступною лекцією, так споганіти, щоб утратити шанси вчитись у Лисенка. Так само не мало підстави і припущення, ніби він вибирав собі тільки найздібніші та найретельніші. Бо ж тоді Ноель напевне не була б між його ученицями. Таки не раз і не два доводилось їй чути від учителя:
– Ой, ледача ж ця дівчина! Ледача...
Та, згадуючи про це вже по багатьох роках, коли в світ прийшли нові ідеї й нові слова, зрозумілим стало, чим кермувався Лисенко при "своєму "штучному доборі". Витовська, Тарновська, Сваричевська, Драгомирецька – ось прізвища інституток, що вчились у Лисенка. А між ними не можна було знайти жодного суто московського чи німецького, дарма, що саме тих в інституті була велика більшість.
Лисенкові лекції відбувалися не в класовій кімнаті, а в першім покою інститутської книгозбірні. Була це велика, півпорожня світлиця. В одному куті – полиця зі словниками та нншими інформаційними книгами, у другому – рояль. Крім того – стіл та стілець бібліотекарки . Замість неї на час Лисенкових лекцій сиділа, плетучи панчоху або шаль, премила, наскрізь білоголова, вся цілком старовинна постать – Олександра Максимівна, не то Новицька, не то Савицька. Мала вона тільки той обов'язок, щоб, як каталізатор, бути приявною на лекціях Миколи Віталієвича, і нічого більше. Чому, коли у нікого іншого з професорів не бувало такого "присяжного" свідка? Найпевніше, що була це форма своєрідної "цензури" чи догляду "за сепаратизмом", або, принаймні, за його "тенденціями". Якщо це справді було так, то треба зазначити, що "цензор" дуже мало надавався до своєї функції, бо до Олександри Максимівни Микола Віталієвич здебільша звертався по— українському й дуже з нею приятелював...
Ноель швидко повернулася з нотами, але, як звичайно, прийшла на лекцію непідготовлена. Професор помітив це з першого акорду. Напевне, вже раніш був чимсь роздратований, бо зненацька розгнівався на свою ліниву ученицю.
– Та що ж ви, власне, робите? Хіба ж ви не мусите вправлятися щодня? Ну, що? – Він діткнувся до теки, повної всяких нот. Та ж, мабуть, тека була не зав'язана, бо вона розтулилася і з неї пташками полетіли по бібліотеці білі аркуші. Микола Віталієвич підхопив деякі з них. У його очах з'явилось здивування, що враз перейшло в лагідний, приязний настрій.
– То ви це співаєте? – запитав він, несподівано звернувшись до Ноель по-українському, тримаючи в руці власну композицію "На що мені карі очі?" За нею вийняв із купи нот, переважно еспанських, знов своє "Ой одна я, одна". Переглядаючи далі, знову натрапив на українські тексти.
– Так ось чим, панночко, бавитесь, замість студіювати вправи, – уже жартував маестро. – А я бачу: ледача чужинка, дарма, що чорнобрива. І ви читаєте по-нашому?
Ноель, усміхаючись, хитнула головою.
– Ну, заграйте ще раз.
Тепер, схвильована несподіваною пригодою та милою ласкавістю професора, Ноель ще дужче почала збиватись у такті, хоч загалом легко й швидко "читала ноти з аркуша", що й бувало головною причиною її непідготовки до лекцій. Микола Віталієвич, помагаючи тримати такт, підспівував без слів мелодію п'єски. За якусь хвильку він відкинувся на спинку стільця й заспівав словами:
Зоря з місяцем над долиною зустрічалася...
Ноель обернулася і побачила, що її професор заплющив очі й співав, пишучи пальцем у повітрі невидні ноти. В першій хвилині не догадалась, що маестро виборсався з марудної шкільної праці й полинув
...на Пегасі невговканім аж там,
Де мрія сяйвом семибарвним світить,
Де із землею небо єдиниться
І де не знаєш, що є, а що – сниться...
Але потім поглянула на Олександру Максимівну й зрозуміла.
А тим часом Микола Віталієвич легенько відсунув ученицю від рояля, взяв акорд і заграв нову, прекрасно-трагічну мелодію з обірваними акордами.
До білої зорі дожидалася... Не діждалася...
Півгодина скінчилася. З-за дверей виглядала вже чергова учениця, що мала грати далі Миколі Віталієвичу. Та він зупинив свою гру, попрощався з Олександрою Максимівною, потис руку Лячерди і, перепросивши ученицю, що чекала черги, пішов до виходу, похитуючи головою.