У передбаловім часі володіла цілим інститутом майже монархічно бувша балетyиця Марія Федорівна. Цілий день чулися її оплески в долоні, що відбивали такт, то твердий, мов військовий, голос, що числив:
– Раз-два-три, раз-два-три...
За хвильку цей голос замовкав у залі, натомість у довгому коридорі дзеленчали сріблисто-ніжним голоском численні прикраси, що були припняті на пасі золотим ретязем. Як дух, ходила вона у підбитих гумами, нечутних, але елегантних черевичках. По лекціях, коли професорів уже в інституті не було, Марія Федорівна залишалась іще, хоч і мешкала десь у приватнім, а не в інститутськім помешканні. Тоді несподівано відчинялися двері. У класу заглядала голова з гарною зачіскою, напудрована, але ніколи не нарум'янена, з наліпленими бровами. Різкий голос укидав прізвище "фігурантки" чи "солістки". Не питаючи дозволу, тільки з напівпоклоном до класової дами, додавала вона:
– До гардероби, зі мною!
І з незрозумілим для того, хто його не знав, акцентом паризького "ґавроша" додавала:
– Et hop! Plus vite que cela! Circulez (Агов! Прудко! Обертайсь!)
Впорядницями вечірок бували тільки ті, що мали того року покинути школу. Тому в класі першій, тобто найвищій, виконували ще іншу підготовну працю. Малювали програмки вечірки. До цього змобілізували всіх, хто тільки вмів як-небудь орудувати олівцем чи красками. Талановитіші виявляли власну творчість. Инші перекальковували вже готові образки та малювали їх красками. Нарешті ще инші, презирливо звані "дєвкі-чернявкі", тільки переглядали ілюстровані видання шкільної бібліотеки й закладали паперовими стьожечками сторінку, з придатним до скопіювання малюнком, звичайно з віньєтою. Останній дотик до тієї "мистецької сторони" вечірки належав класовій дамі: вона переглядала вишукані ілюстрації, цензурувала їх і передавала далі "до продукції". Програмок, часом зовсім непогано зроблених, готовили дуже багато, щоб стало для всіх гостей, навіть і тоді, коли б їх прийшло більше, як сподівались.
Нарешті залишалося ще прикрасити велику залу, меншу – рисувальню та тепер спільно злучені три великі світлиці найвищих клас. Прикраса зал належала до вчительок малювання та рисування, їх було дві: стара – Ольга Інокентівна, звана "Охра", вся в гнідуватій одежі й у такій самій перуці, і молода, Юлія Вікторівна, що, мабуть, тільки що вийшла з Академії мистецтв, гарна дівчина з вогнево-рудим волоссям і сліпуче білою барвою обличчя. Інститутки "обожали" Юлію Вікторівну і за те, що була молода та гарна, і за товариську поведінку з вихованками, і за своєрідну хлоп'ячість у поступуванні. Але ж усе це не перешкоджало приліпити до неї дразливе прізвище "клячка" – слово, що ним Юлія Вікторівна звала липку гумку, вживану при рисуванні.
Учителькам "естетики" дали до помочі найздібніших до тієї праці дівчат. Тоді раз у раз приходило до сутички з донькою славного на всю Російську імперію маляра М. В. Нєстєрова. Він малював київський Володимирський собор, мав величезний успіх у Парижі, а потім намалював свою знамениту картину "Святая Русь", що свого часу наробила чимало шуму в мистецьких та літературних кругах. Хто з тих кругів відважився признатись, що не знає "Святої Руси", діставав титул "сикамбра" чи "тьмутараканця". Ольга Нєстєрова була вийнятково гарна, висока, струнка дівчина, з величезними чорними очима на блідому, якби перловому, обличчі. Вона майже завжди була моделем для свого батька, позувала при малюванні ангелів, св. Катерини, св. Варвари, св. Ніни, у славному "Великому постригу" і т. ин., без кінця. Але ж на цьому й кінчалися зв'язки Ольги з мистецтвом, бо ж усе разом із красками й пензлем, усе, що в'яжеться з рисунками й малярством, – вона ненавиділа цілим серцем і не хотіла про це й чути. Щодо того не міг її зрозуміти ніхто – ні вчителі, ні інститутки. Хіба що єдина її "подруга" – якби ж Ольга знизилася до того, щоб із нею приятелювати! – Лара Ходоровська. Була це донька професора музики, відомого піяніста, знаного з добрих концертів, його любили кияни, а дехто, як і він сам себе, вважав за визначного композитора. Лара ж, коли була приневолена йти на батьків концерт, звичайно в святкові дні, то годилася на те тільки за "хабар", тобто за якийсь значніший дарунок. У науці ж музики, здається, була остання в цілому інституті.
Лара могла б зрозуміти Ольгу, але ж між ними не могло дійти до таких "дружніх виявів почувань". Вони вчилися в инших класах. Коли між дівчатами була така різниця віку, що вони вчилися одну чи дві класи вище або нижче, то порозуміння ще було можливе, але більший інтервал уже зовсім нівечив можливості якихось тісніших взаємин. Для всіх "старших" молодші були "дітвора", "дітлахи" або "немовлята". Тим-то старші могли малеччю в найліпшому випадку хіба тільки напіввибачливо гордувати. До того ж причинявся й статут, що забороняв усякі взаємини між різними класами, немов це були не частини однієї а школи, а різні школи. Тож "звірята", тобто вихованки нижчих клас, не сміли ані гуляти в садку тими самими алеями, що ними гуляли старші, а також мали й свою окрему рекреаційну залу, що її старші звали погірдливо "дитяча кімната" ("nursery").
Ця зневажлива постава до "малечі" перекидалася й на класові дами сьомої, найнижчої, класи. Їх, мовляв, офіційно називали "мамки". Ця назва була дуже образлива, і тому вони обурювалися "смертельно", коли десь зачули це слово. У відповідь па те сердилися старші інститутки, що не жалували труду, щоб відплатитись. Одна "мамка" почувалася безупинно ображена. Тому їй раз у раз давали старші вихованки не менш моторне прізвище "Хрюшка", себто чемну назву безроги. Друга "мамка", німкеня, рідко коли "втішалася" тим титулом, бо ж її безкрая терпеливість, добрість та м'якість поведінки зовсім роззброювали навіть інституток. Наприкінці свого життя ця німкеня-лютеранка прийняла православ'я й постриглась у черниці в київському Покровському монастирі. Тоді постав освячений традицією звичай: усі інститутки, скінчивши курс, конче складали візиту преподобній "матері Єлизаветі", колишній "фройляйн" Ельзі Нідман. У її білесенькій мініятюрній келії з небарвленою підлогою розливалися пахощі кипарису і яблук та залишалися незабутні враження, подібно як і рожеві відблиски косого сонячного проміння (бо ж мати Єлисавета мала вільну хвильку тільки над вечір) на чорних м'яких завоях та виблідлих, немов сльозами до прозорости промитих, колись блакитних очах усіма улюбленої матері-вчительки монастирської школи...